Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відновлення меж земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 9 жовтня 2006 року, додаткове рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 20 грудня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 14 лютого 2007 року,

У травні 2006 року ОСОБА_1 пред'явила в суді позов до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відновлення меж земельної ділянки.

Зазначала, що відповідно до договору купівлі-продажу від 24 грудня 2005 року вона купила в ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,13 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Продавцю зазначена земельна ділянка належала на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серія І - ПЛ № 032212 від 10 листопада 2000 року, зареєстрованого за реєстраційним номером 1643.

Проте відповідачка, власниця сусідньої земельної ділянки АДРЕСА_2, не визнає її права власності на земельну ділянку в розмірі зовнішніх меж земельної ділянки, указаних у плані земельної ділянки, який є додатком до державного акта на право приватної власності на землю, виданого продавцю. Відповідачка самовільно використовує та облаштовує господарськими спорудами частину земельної ділянки, встановила межу (паркан) углиб території.

Посилаючись на те, що відповідачка чинить перешкоди в користуванні земельною ділянкою, позивачка просила суд усунути порушення її права як власника земельної ділянки, зобов'язати ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту нею територію та відновити межі земельної ділянки відповідно до земельно-кадастрових документів.

До участі у справі в якості співвідповідача судом було залучено ОСОБА_3.

У судовому засіданні позивачка змінила позовні вимоги та просила відновити межу земельної ділянки відповідно до земельно-кадастрових документів і довідки приватного виробничо-комерційного підприємства "Кроква", згідно з якою межа земельної ділянки позивачки співпадає зі стіною нежитлової, цегляної будівлі громадян ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 9 жовтня 2006 року, додатковим рішенням цього ж суду від 20 грудня 2006 року, залишеними без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 14 лютого 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Відновлено межу земельної ділянки відповідно до земельно-кадастрових документів і довідки приватного виробничо-комерційного підприємства "Кроква", згідно з якою межа земельної ділянки ОСОБА_1, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, співпадає зі стіною нежитлової, цегляної будівлі громадян ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 8 грн. 50 коп. судового збору та 7 грн. 50 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього 16 грн. солідарно.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з їх доведеності.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін у даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів.

За правилами ст. 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 126 ЗК України єдиним документом, який посвідчує право власності на земельну ділянку і право постійного користування нею, є державний акт.

Проте всупереч ст. ст. 212, 213 ЦПК України, захищаючи право власності позивачки на земельну ділянку, суд не з'ясував, чи зареєстровано в установленому законом порядку її право власності на неї, та не зажадав від неї відповідний державний акт.

Згідно зі ст. 106 ЗК України, на підставі якої вирішено спір, власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.

Відповідно до ст. 107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації, яка відповідно до ст. 193 ЗК України містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, земельно-кадастрова документація ним узагалі не досліджувалась.

Крім того, відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. В ній, зокрема, має бути зазначено: які саме права позивача визнано або поновлено; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право.

Рішення суду не містить способу захисту порушеного права.

Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 303 ЦПК України не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без змін.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 9 жовтня 2006 року, додаткове рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 20 грудня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 14 лютого 2007 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.