Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Бориславської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Бориславське міське управління земельних ресурсів, про визнання незаконним рішення міськвиконкому від 20 липня 2007 року № 341 та визнання недійсним державного акта на право власності на землю, за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2006 року,

У серпні 2005 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 пред'явили в суді позов до Бориславської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання незаконним рішення міськвиконкому від 20 липня 2007 року № 341 та визнання недійсним державного акта на право власності на землю.

Зазначали, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 грудня 2004 року їм належить по частині житлового будинку АДРЕСА_1. Біля будинку є земельна ділянка площею 2109 кв.м, якою користувалися їхні батьки і яка огорожена в межах її попереднього користування.

Після оформлення права власності на будинок вони звернулися в Бориславське управління земельних ресурсів із заявою про передачу їм у власність земельної ділянки, на яку отримали відповідь про те, що земельна ділянка, на якій посаджений їхній сад і яка включена в план земельної ділянки їхнього будинку за 1966 рік, знаходиться в приватній власності відповідачів на підставі акта на право власності на землю ЛВ № 2363 від 28 травня 2001 року, виданого на підставі рішення Бориславського міськвиконкому від 20 липня 2000 року № 341 "Про передачу у приватну власність земельних ділянок", і в цій же відповіді зазначено, що приватизація земельної ділянки відповідачами здійснювалася згідно з кварталом обмірів МБТІ за 1982 рік.

Однак, коли вони звернулися в Дрогобицьке МБТІ, з'ясували, що плану земельної ділянки за 1982 рік немає, а є план земельної ділянки будинку НОМЕР_1 від 6 серпня 1996 року і цей план є при технічному паспорті на будинок НОМЕР_2 (за теперішньою нумерацією НОМЕР_1) АДРЕСА_1. Станом на 6 серпня 1966 року площа земельної ділянки становила 2 109 кв.м при нормі земельної ділянки 910 кв.м, лишки становили 1 199 кв.м.

Після складання плану земельної ділянки в 1966 році ніяких змін у план земельної ділянки не вносилося й розміри її в бік зменшення не змінювалися, тому їм не зрозуміло, чому земельна ділянка, якою користувалися їхні батьки, опинилася в межах земельної ділянки, приватизованої відповідачами.

Відповідач ОСОБА_3 почав вимагати від них перенесення огорожі, зрізав без їхньої згоди яблуню та обрізав гілки горіха.

Посилаючись на те, що при вирішенні питання про передачу відповідачам земельної ділянки в приватну власність було допущено порушення вимог земельного законодавства, позивачі просили визнати незаконним рішення Бориславського міськвиконкому від 20 липня 2000 року № 341 "Про передачу у приватну власність земельних ділянок" та визнати недійсним виданий відповідачам акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку ЛВ № 2363 від 28 травня 2001 року.

Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 30 травня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2006 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд першої інстанції керувався ст. ст. 116, 117, 158 Земельного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2002 року, і виходив із того, що спірна земельна ділянка була передана у власність відповідачам відповідно до норм земельного законодавства.

Проте таких висновків суд дійшов із грубим порушенням норм матеріального та процесуального закону.

Оскільки правовідносини виникли до набрання чинності діючим Земельним кодексом України (2768-14) , то суд при розгляді справи повинен керуватися положеннями Земельного кодексу України (2768-14) , чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Суд належним чином не з'ясував, за захистом яких порушених прав позивачі звернулися до суду.

Усупереч вимогам ст. ст. 212 - 214 ЦПК України суд не встановив фактів, які підлягають встановленню в справі та мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а саме: час та підстави набуття позивачами прав на будинок і, відповідно, на земельну ділянку, порядок користування нею з моменту набуття прав на земельну ділянку, розмір спірної земельної ділянки, дотримання відповідними органами вимог законодавства під час передачі відповідачам у власність частини земельної ділянки, що перебувала в користуванні позивачів.

У матеріалах справи взагалі відсутні будь-які правовстановлюючі документи, що підтверджують право власності позивачів на будинок та їхнє право користування земельною ділянкою.

У порушення вимог ст. 212 ЦПК України суд не перевірив належним чином доводів позивачів щодо набуття ними одночасно з правом власності на будинок і право користування земельною ділянкою площею 2 109 кв.м, на якій розташований будинок, та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2006 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.