Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

Головуючого - Яреми А.Г.,

Суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за заявою прокурора Орджонікідзевського району м. Харкова в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я,

У травні 2003 року прокурор Орджонікідзевського району м. Харкова звернувся до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що 27 листопада 1992 року відповідач, керуючи автомобілем, скоїв наїзд на ОСОБА_1, в результаті чого вона отримала тілесні ушкодження, тривалий час лікувалася й визнана інвалідом 2 групи. Оскільки порушена щодо ОСОБА_2 кримінальна справа неодноразово закривалася та відновлювалася, остаточно провадження закрито 22 червня 2000 року, а цивільний позов ОСОБА_1 по суті так і не було розглянуто, ОСОБА_2 зобов'язаний відшкодувати ОСОБА_1 шкоду, заподіяну ушкодження її здоров'я.

Прокурор просив стягнути на користь ОСОБА_1 втрачений нею в зв'язку з ушкодженням здоров'я заробіток на загальну суму 23310 грн. 35 коп., 3496 грн. 50 коп. витрат на спеціальний медичний догляд та 5000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2004 року в задоволенні заяви прокурора відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 16 січня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні заяви.

У касаційних скаргах заступник прокурора Харківської області та ОСОБА_1 просять скасувати рішення апеляційного суду та постановити нове рішення, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Судами встановлено, що 27 листопада 1992 року ОСОБА_2, керуючи автомобілем ЗАЗ-968, скоїв наїзд на пішоходів ОСОБА_1 та ОСОБА_3, у зв'язку з отриманими травмами ОСОБА_1 тривалий час перебувала на лікуванні, висновком МСЕК визнана інвалідом 2 групи, втратила 60% загальної та 80% професійної працездатності.

Також встановлено, що постановою слідчого від 22 червня 2000 року провадження по кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_2 у скоєнні злочину, передбаченого статтею 215 частиною 2 КК України (2341-14) , закрито на підставі пункту 2 статті 6 КПК України.

Відмовляючи в задоволенні заяви прокурора, суд першої інстанції виходив із того, що в діях самої потерпілої ОСОБА_1 мала місце груба необережність, оскільки вона не пересвідчилася в безпеці руху й переходила проїжджу частину вулиці в неустановленому для цього місці, а тому ОСОБА_2 не повинен відшкодовувати їй шкоду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні заяви, апеляційний суд зазначив, що є помилковим висновок суду першої інстанції щодо наявності в діях ОСОБА_1 грубої необережності, однак вимоги прокурора не підлягають задоволенню, оскільки ним та представником ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження розміру шкоди.

Проте з такими висновками суду цілком погодитись не можна.

Згідно статті 455 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, в разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, а також відшкодувати витрати, викликані ушкодженням здоров'я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

Звертаючись до суду з заявою, прокурор зазначив обставини, якими обґрунтовував вимоги в інтересах ОСОБА_1, навів розрахунок шкоди та надав довідку про заробітну плату ОСОБА_1 за період з 1 січня 1992 року по 8 червня 1993 року.

Крім того, в матеріалах справи міститься довідка про заробіток ОСОБА_1 за період з січня 1988 року по грудень 1992 року (а.с.33), довідки про отримувану ОСОБА_1 пенсію по інвалідності за період з червня 1993 року по червень 2004 року (а.с.100, 102).

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, правильно дійшов до висновку про те, що в діях ОСОБА_1 відсутня груба необережність, і фактично визнав право ОСОБА_1 на відшкодування заподіяної її здоров'ю шкоди, проте відмовив у задоволенні заяви прокурора. При цьому в порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України суд апеляційної інстанції в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, не перевірив відповідні розрахунки розміру шкоди, обмежився лише вказівкою на те, що прокурор та представник позивачки не надали доказів дійсного розміру шкоди.

Одночасно колегія суддів визнає, що рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин рішення апеляційного суду в частині відмови в позові про відшкодування матеріальної шкоди підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги заступника прокурора Харківської області, ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 16 січня 2008 року в частині відмови в позові про відшкодування матеріальної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в решті зазначене судове рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.