Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3, про визнання договору оренди недійсним та усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_1на рішення Апеляційного суду Сумської області від 17 липня 2007 року,

У листопаді 2005 року ОСОБА_2. звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

Посилаючись на те, що після укладення 4 березня 2005 року між нею та ОСОБА_1. договору оренди нежитлового приміщення - кафе поАДРЕСА_1, посвідченого в нотаріальному порядку, орендодавець став перешкоджати їй у користуванні приміщенням, самовільно закривати двері кафе своїми замками, ОСОБА_2. просила суд зобов'язати ОСОБА_1. усунути перешкоди в користуванні кафе.

ОСОБА_1. позов не визнав і в січні 2006 року пред'явив зустрічний позов про визнання договору оренди неукладеним та усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

Зазначав, що після укладення договору оренди кафе ОСОБА_2. всупереч вимогам законодавства не здійснила його державної реєстрації в місцевому бюро технічної інвентаризації, відмовилася підписати акт приймання-передачі об'єкта оренди, не сплачує орендної плати з часу укладення договору, а ціна щомісячної орендної плати в договорі визначена в розмірі 10 грн. за використання всього об'єкта площею 383,1 кв. м, хоча домовленість щодо розміру орендної плати стосувалася 1 кв. м площі.

В подальшому ОСОБА_1. частково змінив предмет позову, просив суд визнати укладений між сторонами договір оренди недійсним як такий, що містить умови, які суперечать його волевиявленню, не передбачають можливості отримання прибутку, та усунути перешкоди в користуванні належним йому на праві власності приміщенням кафе.

Ухвалою Лебединського районного суду Сумської області від 16 травня 2007 року позов ОСОБА_2. залишено без розгляду з підстав п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Рішенням місцевого суду від 16 травня 2007 року позов ОСОБА_1. задоволено: договір оренди приміщення кафе, розташованого по АДРЕСА_1, укладений 4 березня 2005 року між ОСОБА_1. та Бурлюк О.В., визнано недійсним; зобов'язано орендаря повернути ОСОБА_1. приміщення кафе в належному, комплектному та якісному стані з поновленням постачання газу і електроенергії.

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 17 липня 2007 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1. посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення місцевого суду.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що зміст договору оренди не відповідає волевиявленню ОСОБА_1., порушує його майнові права та інтереси, а також із того, що ОСОБА_1. при укладенні договору помилився щодо обставин, які мають істотне значення.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд дійшов висновку, що договір оренди сторонами вчинено не було, оскільки його не зареєстровано в установленому законом порядку в бюро технічної інвентаризації, а тому він не породжує для сторін прав та обов'язків і не може бути визнаний недійсним.

Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Місцевим судом встановлено, що 4 березня 2005 року між ОСОБА_1. та Бурлюк О.В. було укладено договір оренди нежитлового приміщення - кафе загальною площею 383,1 кв. м, розташованого поАДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. на праві приватної власності, строком на 10 років. Договір було посвідчено приватним нотаріусом Лебединського нотаріального округу та внесено до Державного реєстру правочинів (а.с. 5-6, 155-156). На умови договору щодо розміру щомісячної орендної плати в сумі 10 грн. за об'єкт оренди та щодо обов'язку сплачувати плату за землю орендодавцем, а не орендарем ОСОБА_1. погодився під впливом помилки, що має істотне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Статтею 794 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договору, встановлювалося, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація правочинів здійснюється відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (1952-15) і полягає у внесенні реєстратором інформації про вчинений правочин до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Пунктом 5 Прикінцевих положень цього Закону встановлено, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру у складі державного земельного кадастру реєстрація об'єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації.

Однак реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень підприємствами бюро технічної інвентаризації на теперішній час не здійснюється. Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року N 7/5 (z0157-02) , на підприємства бюро технічної інвентаризації покладено обов'язок здійснювати лише реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Пунктами 1 і 2 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року N 671 (671-2004-п) , визначено, що державна реєстрація правочинів проводиться відповідно до вимог Цивільного кодексу України (435-15) шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів, а реєстраторами правочинів є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком.

Таким чином, дані про вчинення правочину, пов'язаного з переходом речового права на об'єкти нерухомості, вносяться до Державного реєстру правочинів нотаріусом під час посвідчення правочину.

Апеляційний суд, не звернувши уваги на наявність витягу з Державного реєстру правочинів про реєстрацію спірного договору оренди (а.с. 156), дійшов помилкового висновку про те, що цей договір не було вчинено в розумінні вимог ч. 1 ст. 210 ЦК України.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

У цьому випадку судом першої інстанції на підставі встановлених у судовому засіданні фактів правильно визначено правовідносини між сторонами та застосовано норми матеріального права, що регулюють ці відносини.

Суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Сумської області від 17 липня 2007 року скасувати, а рішення Лебединського районного суду Сумської області від 16 травня 2007 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.