У х в а л а
                          IМЕНЕМ  УКРАЇНИ
     20 грудня 2006 року      м. Київ
        Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
                Верховного Суду України в складі:
 
     головуючого
     Патрюка М.В.,
     суддів:
     Костенка  А.В.,   Прокопчука  Ю.В.,   Лященко  Н.П.,   Пшонки
М.П., 
     розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2,  ОСОБА_3  про  встановлення  порядку  користування  жилим
приміщенням,
                       в с т а н о в и л а:
     У липні 2003 року ОСОБА_1. звернувся до  суду  із  зазначеним
позовом, посилаючись на те,  що  він  і  відповідачі  у  справі  є
співвласниками ізольованої трикімнатної  квартири  № АДРЕСА_1 в м.
Києві.  Просив  встановити  порядок  користування  приміщеннями  в 
квартирі, виділити йому в  користування  ізольовану  жилу  кімнату
площею 14,6 кв.м, а відповідачам - кімнати площею 9,1 кв.м та 17,1
кв.м.
     Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від  21  січня
2004 року  позов  задоволено  частково,  виділено  в  користування
ОСОБА_1. кімнату площею 9,1  кв.м,  ОСОБА_2  кімнату  площею  14,6
кв.м,  ОСОБА_3.  кімнату  площею  17,1  кв.м,   місця   загального
користування залишено в їхньому спільному користуванні в  квартирі
№ АДРЕСА_1  у м. Києві,  зобов'язано  комунальне  підприємство  по
утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва при
утриманні комунальних платежів виходити  з  встановленого  порядку
користування приміщеннями в квартирі № АДРЕСА_1 у м. Києві.
     Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 2  квітня  2004  року
без сканування рішення районного суду позов  ОСОБА_1.  задоволено:
виділено в користування ОСОБА_1. жилу кімнату  площею  14,6  кв.м,
ОСОБА_2 та ОСОБА_3. жилі кімнати площею 17,1  кв.м  та  9,1  кв.м,
інші приміщення залишені в загальному  користуванні в   квартирі  №
АДРЕСА_1 в м. Києві.
     У  касаційній  скарзі  ОСОБА_2,  ОСОБА_3.  просять  скасувати
рішення суду апеляційної інстанції, а справу  направити  на  новий
розгляд до суду першої інстанції.
     Відповідно до вимог ст. 202 ЦПК України 1963 ( 1501-06 ) (1501-06)
         року
рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.
     Рішення є законним  тоді,  коли  суд,  виконавши  всі  вимоги
цивільного процесуального  законодавства  й  всебічно  перевіривши
обставини, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
     Обгрунтованим визнається рішення, в якому  повно  відображені
обставини, що мають значення для даної справи, висновки  суду  про
встановлені   обставини   і   правові   наслідки   є   вичерпними,
відповідають дійсності і  підтверджуються  достовірними  доказами,
дослідженими у судовому засіданні.
     Суд  оцінює  докази  за  своїм  внутрішнім  переконанням,  що
грунтується на  всебічному,  повному  і  об'єктивному  розгляді  в
судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом (ст. 62 ЦПК України 1963 ( 1501-06 ) (1501-06)
         року).
     Судом  установлено,  що  згідно  зі  свідоцтвом   про   право
власності на житло (а.с. 5) сторонам на праві  приватної  спільної
сумісної власності  в  рівних  долях  належить  спірна  ізольована 
трикімнатна квартира жилою площею 40,8 кв.м,  у  тому  числі  жилі
кімнати площею 14,6 кв.м, 9,1 кв.м та 17,1 кв.м.
     Задовольняючи позов ОСОБА_1. частково, суд  першої  інстанції
виділив йому у користування кімнату 9,1 кв.м,  ОСОБА_2  -  кімнату
14,6 кв.м, ОСОБА_3. - 17,1 кв.м, виходячи з того, що сторони  самі
визначили  в  1998  році  такий   порядок   користування   спірною
квартирою.
     Апеляційний суд постановив нове рішення про повне задоволення
позову ОСОБА_1., виходячи  з  того,  що  такі  позовні  вимоги  не
суперечать закону.
     При цьому суди першої та апеляційної інстанції керувались ст.
48 Закону  України  "Про  власність"  ( 697-12 ) (697-12)
          та  ст.  104  ЖК
України.
     Ст. 104 ЖК України, яка  розміщена  в  главі  2  ЖК  України,
регулює відносини  користування  жилими  приміщеннями  в  будинках
державного та громадського житлового фонду і не регулює  відносини
власників  приватизованої  квартири.  Такі  відносини  регулюються
главою 6 ЖК України.
     Відповідно до п. 14   постанови   Пленуму   Верховного   Суду 
України від 25 грудня 1995 року (зі змінами, внесеними  постановою
від 25 травня 1998 року) № 15 "Про судову практику  у  справах  за
позовами про захист права приватної  власності"  квартира,  яка  є
спільною  сумісною  чи  спільною  часткою  власністю,  на   вимогу
учасника (учасників цієї власності підлягає поділу в натурі,  якщо
можливо виділити сторонам ізольовані жилі та  інші  приміщення  із
самостійними виходами,  які  можуть  використовуватись  як  окремі
квартири  або,  які  можна  переобладнати  в  такі  квартири).   В
протилежному випадку може бути  встановлено  порядок  користування
приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.
     Пункт 5 постанови Пленуму  Верховного  Суду  України  від  12
квітня 1985 року № 2 ( 200-85-п ) (200-85-п)
         (із  внесеними  змінами  від  10
березня 1989 року та від 25 травня 1998  року)  зазначає,  що  при
розгляді спорів, що не урегульовані  житловим законодавством,  суд
застосовує норми цивільного законодавства. Наприклад, правила  ст.
48 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
         - при розгляді  вимог
наймача про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.
     Ст. 48  Закону  України  "Про  власність"  ( 697-12 ) (697-12)
          вказує
тільки на право громадянина на звернення за  захистом   порушеного
права.
     Відносини, що склалися між  сторонами  -  власниками  спірної
квартири повинні були вирішуватись відповідно до ст.  ст.  15,  17
Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
        , ст. ст. 112,  113,  115
ЦК Української РСР, (який діяв на час розгляду справи).
     Оскільки  суди  першої  та  апеляційної  інстанції  в   своїх
рішеннях не керувались нормами матеріального права, якими  повинен
був вирішуватись спір, це позбавило  сторін  можливості  в  повній
мірі захистити свої інтрерси, доказати правильність своїх доводів.
     Зокрема суди не зробили висновку чи порушено право  позивача,
чи підлягає воно захисту та у який спосіб, та чи  будуть  порушені 
при цьому права та інтереси відповідачів.
     Апеляційний суд,  ухвалюючи  нове  рішення,   порушив   також 
вимоги п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
        ,  ухваливши  нове
рішення по суті позовних вимог без скасування рішення суду  першої
інстанції, і не зазначив це в резолютивній частині  свого  рішення
(а.с. 61 зворот).
     З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_2 є похилого віку, з
1977 року користувалася та продовжує користуватися кімнатою площею
14,6 кв.м:  позивач майже 15 років у спірній квартирі не проживає.
     Суд   першої   інстанції,   задовольняючи   позов   частково, 
виділив ОСОБА_1. у користування кімнату площею 9,1  кв.м,  про  що
він позов не заявляв.
     Таким  чином,  суди  першої  та  апеляційної   інстанцій   не
врахували  в  повній  мірі,  які   взаємовідносини   виникли   між
сторонами, неповно та  неправильно  встановили  обставини  справи,
неправильно застосували матеріальний закон при вирішенні спору, що
призвело до порушення вимог ст. ст. 202, 202-1  ЦПК  України  1963
( 1501-06 ) (1501-06)
         року. За таких обставин оскаржувані рішення підлягають
скасуванню з підстав,  передбачених  ч.  2  ст.  338  ЦПК  України
( 1618-15 ) (1618-15)
        , з передачею  справи на новий розгляд до  суду  першої
інстанції.
     Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК  України  ( 1618-15 ) (1618-15)
          колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
                         у х в а л и л а:
     Касаційну скаргу ОСОБА_2,ОСОБА_3 задовольнити.
     Рішення Апеляційного суду м. Києва від  2  квітня  2004  року
скасувати, справу  направити  на  новий  розгляд  до  суду  першої
інстанції.
     Ухвала оскарженню не підлягає. 
     Головуючий  М.В. Патрюк
     Судді:    А.В. Костенко
     Н.П. Лященко
     Ю.В. Прокопчук
     М.П. Пшонка