У Х В А Л А
 
                    I М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И
     6 грудня 2006  року
     м. Київ
        Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
                Верховного Суду України в складі:
 
     головуючого
     Сеніна Ю.Л.,
     суддів: 
     Левченка Є.Ф., 
     Лихути  Л.М., 
     Охрімчук Л.I.,
     Романюка Я.М.,
     розглянувши в судовому засіданні  в  місті  Києві  справу  за
позовом  ОСОБА_1до  ОСОБА_2,  ОСОБА_3,   Відкритого   акціонерного
товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об'єднання ім.
М.В.  Фрунзе"  про  усунення  перешкод  у  користуванні  земельною
ділянкою і визнання договору дарування частково  недійсним  та  за
зустрічним  позовом  ОСОБА_3,  ОСОБА_2  до   ОСОБА_1про   визнання
державного акту на землю частково недійсним, а  також  за  позовом
ОСОБА_2   до   Відкритого   акціонерного    товариства    "Сумське
машинобудівне  науково-виробниче  об'єднання  ім.  М.В.   Фрунзе",
ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_3,  про  визнання  права  власності  на
надвірні будівлі, за  касаційною  скаргою  ОСОБА_2  й  ОСОБА_3  на
рішення Ковпаківського районного суду м. Сум  від  7  грудня  2005
року та рішення Апеляційного суду Сумської області від  11  квітня
2006 року,
                       в с т а н о в и л а:
     ОСОБА_1 звернулася в  суд  з  позовом  до  ОСОБА_2,  ОСОБА_3,
Відкритого   акціонерного   товариства   "Сумське    машинобудівне
науково-виробниче об'єднання ім. М.В. Фрунзе" (далі -  ВАТ  "СМНВО
ім.  Фрунзе")  про  усунення  перешкод  у  користуванні  земельною
ділянкою.
     Зазначала, що вона є власником жилого АДРЕСА_1  в м. Суми  та
приватизованої нею 16.12.1993  р.  присадибної  земельної  ділянки
площею 0,08 га. Відповідачі без її згоди на належній їй  земельній
ділянці побудували дерев'яний сарай, який знести відмовились.
     Оскільки цими діями відповідачі порушили її  право  власності
і,  зокрема,  право  користування  земельною  ділянкою,  позивачка
просила суд зобов'язати відповідачів знести сарай  з  належної  їй
земельної ділянки.
     В подальшому позивачка доповнила позов вимогою  про  визнання
договору дарування частково недійсним.
     Зазначала, що 24.11.2004 р. ОСОБА_2 уклала договір дарування,
за яким подарувала ОСОБА_2  3/4 частини жилогоАДРЕСА_1  в м.  Суми
разом з надвірними будівлями, до яких входить  дощатий  сарай  під
літерою "Г", що розташований на належній їй земельній ділянці.
     Оскільки сарай під літерою "Г" ОСОБА_2 приватизований не  був
і не являвся власністю дарувальника,   позивачка  просила  визнати
цей договір  в частині відчуження спірного сараю недійсним.
     ОСОБА_3 і ОСОБА_2, позов не визнали та пред'явили  зустрічний
позов до ОСОБА_1 про визнання державного акту  на  землю  частково
недійсним.
     Зазначали,  що  сарай  під   літерою  "Г"   був   побудований 
Сумським  МНВО ім.  Фрунзе  до  приватизації  ОСОБА_1  присадибної
земельної ділянки, є приналежністю жилого  АДРЕСА_1в  м.  Суми,  а
після приватизації цього будинку в 1993 р. - їх власністю.
     Оскільки  приватизація  присадибної  земельної  ділянки  була
здійснена ОСОБА_1 без узгодження меж суміжних земельних ділянок та
з  порушенням  вимог  земельного  законодавства,  просили  визнати
рішення виконкому Сумської міської  ради  від  16.12.1993  р.  про
приватизацію  земельної  ділянки  площею  0,08  га   біля   жилого
АДРЕСА_1  в м. Суми частково недійсним та визначити межу суміжного
землекористування.
     В подальшому ОСОБА_2  пред'явила  позов  до  ВАТ  "СМНВО  ім.
Фрунзе",  ОСОБА_1,  третя  особа  ОСОБА_3,  про   визнання   права
власності на надвірні будівлі.
     Зазначала, що в 1993 р. під час приватизації жилого АДРЕСА_1в
м. Суми їй було видано свідоцтво про право власності на  житло,  в
якому не були перераховані надвірні будівлі, що знаходились  в  її
користуванні,  а  саме:  сарай  під  літерою  "Г",  вбиральні  під
літерами "Д" і "Е" та огорожа 1-3.
     Оскільки  при  приватизації   житла   допоміжні    приміщення 
передаються  у  власність  квартиронаймачів  безоплатно   і  окремо
приватизації  не  підлягають,  а  в  правовстановлюючий   документ
названі споруди не були внесені помилково, просила винести рішення
про визнання за нею права власності на вказані надвірні споруди.
     Рішенням Ковпаківського районного суду м. Сум  від  7.12.2005
р. позови задоволено частково: зобов'язано ВАТ "СМНВО ім.  Фрунзе"
усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою,  розташованою
в АДРЕСА_2, шляхом знесення сараю "Г"; визнано  договір  дарування
від 24.11.2004 р. між ОСОБА_2  та   ОСОБА_3  в  частині  дарування
сараю  "Г"  недійсним;  визнано  за  ОСОБА_2  право  власності  на
вбиральні під літерами "Д", "Е".  і  огорожу 1-3, а в решті  вимог
позовів відмовлено.
     Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11.04.2006 р.
рішення  місцевого  суду  в  частині  задоволення  позовних  вимог
ОСОБА_1   скасовано  та  ухвалено  в  цій  частині  нове  рішення.
Зобов'язано ОСОБА_3 знести сарай "Г", розташований в  АДРЕСА_2;  в
іншій частині позову відмовлено за необгрунтованістю,  а  в  решті
рішення місцевого суду залишено без зміни.
     В  обгрунтування  касаційної  скарги   ОСОБА_2   та   ОСОБА_3
посилаються на неправильне застосування судами норм  матеріального
права та порушення норм процесуального  права,  в  зв'язку  з  чим
ставлять питання про  скасування  судових  рішень  та  направлення
справи на новий розгляд.
     Колегія  суддів  вважає,   що   касаційна   скарга   підлягає
задоволенню з таких підстав.
     При вирішенні справи суди виходили з наступних обставин.
     Рішенням №  НОМЕР_1  виконавчого  комітету  Сумської  міської
ради  депутатів трудящих від 17.06.1950 р.  АДРЕСА_1в м. Суми були
зареєстровані   на   праві   власності   за   Сумським   МНВО  ім.
Фрунзе. АДРЕСА_1  було  надано  для  мешкання  сім'ї  ОСОБА_2.  Це
домоволодіння складалося  з  жилого  будинку,  галереї,  надвірних
будівель: сараю під літерою "Б", підвалу "Ю", вбиральні "В".
     Під час приватизації розпорядженням № НОМЕР_2 від  28.03.1994
р. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було передано в приватну спільну   власність
АДРЕСА_1  в м. Суми загальною площею 51,7 кв.м.
     ОСОБА_1 є  власником  жилого  АДРЕСА_2  в м. Суми на підставі
договору купівлі-продажу, укладеного 17.01.1992 р. між нею  та  ВАТ
"СМНВО ім. Фрунзе". Згідно  цього  договору  у  власність  ОСОБА_1
перейшов  жилий  будинок  з  надвірними  будівлями:  сараєм   "Б",
погребом, сіньми "А".
     Рішенням виконавчого комітету Сумської міської Ради  народних
депутатів за  № НОМЕР_3 від 16.12.1993 р. ОСОБА_1 було передано  в
приватну власність земельну ділянку площею 0,08 га по АДРЕСА_2в м.
Суми для  обслуговування  житлового  будинку.  На  підставі  цього
рішення ОСОБА_1 був виданий державний акт на землю.
     Згідно рішення виконавчого  комітету  Сумської  міської  Ради
від  21.04.1977 р. Газовому господарству "Суми газ" було  виділено
земельну ділянку площею 100 кв.м для будівництва  ГРП-12,  в  тому
числі 50  кв.м,   вилучених  із  земельної  АДРЕСА_1  в  м.  Суми.
Оскільки на вказаній земельній ділянці знаходився сарай  "Б",  він
підлягав перенесенню.  Згідно  довідки  в.о.  начальника  ЖКО  ВАТ
"СМНВО ім.  Фрунзе"  сарай  "Б"  був  перенесений  силами  ЖКО  на
АДРЕСА_2як сарай під літерою "Г", і перенесення було проведено  зі
згоди користувачів жилих АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1
     Частково задовольняючи позови, місцевий суд виходив  з  того,
що  сарай під літерою "Г" не є  власністю ОСОБА_2,  а  є  власністю
ВАТ "СМНВО ім. Фрунзе"; сарай розташований  на  земельній  ділянці
ОСОБА_1, яка належить останній на праві власності,  перешкоджає їй
в користуванні земельною ділянкою, а тому підлягає знесенню.
     Частково скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи  нове
рішення, апеляційний суд виходив  з  того,  що  спірний  сарай  не
знаходиться на балансі ВАТ "СМНВО   ім.  Фрунзе",  а  тому  поклав
обов'язок по знесенню сараю на ОСОБА_3
     Проте погодитися з такими висновками судів не можна, оскільки
вони не відповідають фактичним обставинам  справи  та  зроблені  з
порушенням норм матеріального й процесуального права.
     Вирішуючи справу, суди виходили з того, що сарай під  літерою
"Г" може бути самостійним  об'єктом  права  власності  окремо  від
жилого будинку.
     Проте  такий  висновок  судів  є  помилковим,   оскільки   не
грунтується на вимогах матеріального закону.
     Відповідно до вимог ст. 132 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        , який діяв на
час розгляду справи,  приналежністю є  річ,   призначена   служити 
головній   речі   і  зв'язана   з   нею   спільним   господарським
призначенням. Приналежність наслідує долю головної речі,   якщо  в 
договорі або в законі не встановлено інше.
     Згідно  п.  2  ст.  10  Закону  України   "Про   приватизацію
державного  житлового  фонду"  ( 2482-12 ) (2482-12)
          -  власники    квартир 
багатоквартирних     будинків    є   співвласниками     допоміжних 
приміщень  будинку,  технічного обладнання, елементів  зовнішнього
благоустрою і зобов'язані   брати  участь  у  загальних  витратах,
пов'язаних  з  утриманням   будинку   і  прибудинкової   території 
відповідно   до   своєї   частки   у   майні  будинку.   Допоміжні 
приміщення  (кладовки,  сараї і т.ін.) передаються   у   власність 
квартиронаймачів    безоплатно    і    окремо   приватизації    не
підлягають.
     При вирішенні справи судами не  з'ясовано,  чому  при  видачі
свідоцтва про  право  власності   від  28.03.1994  р.   на   жилий 
АДРЕСА_1 в м.  Суми  на  ім'я  ОСОБА_2  та  ОСОБА_3  на   підставі 
рішення  органу  приватизації  ВАТ "СМНВО  ім.  Фрунзе"   в  цьому
свідоцтві не були зазначені спірні надвірні споруди.
     Крім того судами не з'ясовано, чому площа земельної  ділянки,
яка  знаходиться  у  фактичному   користуванні   позивачки  згідно
технічного плану  земельної  ділянки  біля  АДРЕСА_1  в  м.  Суми, 
становить  840  кв.м (а.с. 50), хоча нею було  приватизовано  лише
800 кв.м  (а.с.  15),  а  також  чому  в  цьому  технічному  плані
зазначено, що сарай під  літерою  "Г"  належить  власникам  жилого
будинку АДРЕСА_1
     Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної  інстанцій  в
порушення вимог ст.ст.  213  і  214  ЦПК  України  ( 1618-15 ) (1618-15)
          не
встановили обставин, якими обгрунтовувалися вимоги  і  заперечення
сторін,  а  саме:  чи  дійсно  являлись  ОСОБА_3,  з   урахуванням
вищенаведених  положень  Закону  власниками  спірного  сараю;   не
з'ясували, чи було дотримано  вимоги  Земельного  Кодексу  України
( 2768-14 ) (2768-14)
        , що діяв на час виникнення спірних правовідносин,  при
приватизації  позивачкою  земельної  ділянки  біля  належного   їй
АДРЕСА_2; якими документами підтверджується чи спростовується факт
узгодження меж суміжних земельних ділянок.
     Обгрунтування  цих  фактів  є  необхідним   для   правильного
вирішення  справи,  оскільки  від  нього  залежить  наявність   чи
відсутність факту порушення прав чи законних інтересів як ОСОБА_1,
з одного боку, так і ОСОБА_3 й ОСОБА_2, з другого боку.
     Крім того при вирішенні вимог зустрічного позову про визнання
частково недійсним рішення виконкому  Сумської  міської  ради  від
16.12.1993 р.  про  приватизацію  земельної  ділянки  біля  жилого
АДРЕСА_1    в   м.   Суми    та    визначення    межі    суміжного
землекористування, місцевим судом не  було  вирішено  питання  про
залучення до участі в справі як відповідача  виконавчого  комітету
Сумської міської ради.
     Таким  чином,   суди   першої   та   апеляційної   інстанцій,
розглядаючи  справу,  допустили  порушення  норм  матеріального  й
процесуального права,  що  призвело  до   неправильного  вирішення
справи.
     За  таких обставин та з урахуванням того, що  суд  касаційної
інстанції  згідно  ст.  335  ЦПК  України  ( 1618-15 ) (1618-15)
           не   може
встановлювати  обставини,  що  не  були   встановлені   судами  чи
відкинуті ними, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з
направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
     Керуючись ст.ст. 336, 338  ЦПК України  ( 1618-15 ) (1618-15)
        ,  колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
                     у  х  в  а  л  и  л  а :
     Касаційну скаргу ОСОБА_2 й ОСОБА_3 задовольнити.
     Рішення Ковпаківського районного суду м.  Сум  від  7  грудня
2005 року та рішення Апеляційного суду  Сумської  області  від  11
квітня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до
суду першої інстанції.
     Ухвала оскарженню не підлягає.
 
     Головуючий 
     Ю.Л. Сенін
     Судді: 
     Є.Ф. Левченко  
     Л.М. Лихута
     Л.I. Охрімчук
     Я.М. Романюк