У Х В А Л А
I М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
8 листопада 2006 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Яреми А.Г.,
суддів:
Левченка Є.Ф., Лихути Л.М., Охрімчук Л.I., Сеніна Ю.Л., -
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Шевченківська районна у м. Києві
державна адміністрація, про визнання такими, що втратили право
користування жилим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до
ОСОБА_1, треті особи: Шевченківська районна у м. Києві державна
адміністрація, орган опіки та піклування Шевченківської районної у
м. Києві державної адміністрації про вселення, зміну договору
найму жилого приміщення,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2004 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до
ОСОБА_2 про визнання її та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 такими,
що втратили право користування жилим приміщенням у АДРЕСА_1
Зазначала, що відповідачка, разом з неповнолітнім сином, у
грудні 2001 року вибула на постійне місце проживання в АДРЕСА_2
яка 30 вересня 1997 року була надана її чоловіку - ОСОБА_4, на
сім'ю із трьох чоловік, в тому числі і відповідачів.
Посилаючись на те, що відповідачі не проживають у спірному
жилому приміщенні з липня 2002 року, витрат по його оплаті не
несуть, на підставі статей 71, 107 ЖК України, просила визнати їх
такими, що втратили право користування зазначеним жилим
приміщенням.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом про вселення
та зміну умов договору житлового найму.
Зазначала, що з 2001 року бабуся почала чинити їй перешкоди в
користуванні спірним жилим приміщенням, - забрала у неї ключі, не
впускала в квартиру.
У зв'язку з цим вона з неповнолітньою дитиною змушена була
проживати у чоловіка.
Просила вселити її з неповнолітнім сином в квартиру, змінити
умови договору найму жилого приміщення, - уклавши з нею окремий
договір найму на жилі кімнати розміром 18,8 та 9,7 кв.м.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 1
листопада 2005 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволений частково: вселено
її з неповнолітнім сином в АДРЕСА_1, в задоволенні позовних вимог
про зміну умов договору житлового найму відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2006 року
рішення Шевченківського районного суду м. Києва в частині
задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про вселення та відмови у
задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання відповідачів
такими, що втратили право користування жилим приміщенням скасовано
та ухвалено нове, яким визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що
втратили право користування жилим приміщенням в АДРЕСА_1, в
задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено, в решті
рішення суду першої інстанції залишено без зміни.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду
апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої
інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним
судом норм матеріального права та порушення норм процесуального
права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких
підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове
рішення про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право
користування жилим приміщенням в АДРЕСА_1, суд апеляційної
інстанції виходив з того, що відповідачі, без поважних причин не
проживають у спірному жилому приміщенні з липня 2002 року, а тому
відповідно до вимог ст. 71 ЖК України втратили право користування
цим жилим приміщенням.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не
можна.
Відповідно до правил ст. 212 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
суд
оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу
окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх
сукупності.
Згідно вимог ст. 214 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
під час
ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини, якими
обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони
підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для
вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із
встановлених обставин.
Усупереч зазначених вимог суди обох інстанцій, ухвалюючи
рішення не звернули уваги на належність і допустимість доказів,
достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Виходячи з положень ст. 71 ЖК України та роз'яснень наданих у
п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985
року № 2 ( v0002700-85 ) (v0002700-85)
"Про деякі питання, що виникли в практиці
застосування судами Житлового кодексу ( 5464-10 ) (5464-10)
України", право
користування жилим приміщенням при тимчасовій відсутності наймача
або членів його сім'ї зберігається протягом шести місяців або
інших строків, передбачених цією статтею.
У разі відсутності цих осіб понад встановлені строки з
поважаних причин - перебування у відрядженні, у осіб, які
потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів
сім'ї, цей строк може бути продовжений судом.
Судами встановлено, що спірне жиле приміщення - це
трьохкімнатна ізольована АДРЕСА_1, жила площа якої складає 47,10
кв.м.
Наймачем зазначеного жилого приміщення є позивачка.
У квартирі також зареєстровані відповідачі.
Заперечуючи проти позову відповідачка посилалась на те, що її
непроживання у спірному жилому приміщенні з липня 2002 року було
обумовлено поважними причинами, зокрема неправомірною поведінкою
позивачки та створеними нею перешкодами для проживання в квартирі.
Ухвалюючи рішення про визнання відповідачів такими, що
втратили право користування жилим приміщенням з підстав,
передбачених ст. 71 ЖК України, апеляційний суд виходив з того, що
стосунки між сторонами погіршились у 2002 році, після того, як
позивачка відмовилась від приватизації квартири та зміни умов
договору житлового найму, після цього відповідачка залишила
квартиру і переїхала проживати до чоловіка.
При цьому, суд не взяв до уваги та належним чином не
перевірив доводів та наданих відповідачкою доказів про те, що її
непроживання у спірному жилому приміщенні було обумовлено
неправомірною поведінкою позивачки, що у липні 2002 року вона
звернулась в суд із позовом про вселення її з неповнолітньою
дитиною в квартиру, в органи міліції з приводу неправомірної
поведінки позивачки, та, що позивачка не оспорювала її право
користування жилим приміщенням до виникнення конфлікту щодо
приватизації квартири.
За таких обставин рішення апеляційного суду не можна визнати
законним і обгрунтованим.
Разом з тим, не можна погодитися і з рішенням суду першої
інстанції, оскільки вирішуючи спір, суд не врахував, що відповідно
до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня
1985 року N 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці
застосування судами Житлового кодексу ( 5464-10 ) (5464-10)
України", суд
може визнати особу такою, що втратила право користування жилим
приміщенням з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст.
71 або ст. 107 ЖК України. Змінити підстави позову суд вправі
тільки за згодою позивача.
Враховуючи, що позивачкою заявлені позовні вимоги про
визнання відповідачів такими, що втратили право користування
спірним жилим приміщенням з підстав, передбачених статтями 71 та
107 ЖК України, суду слід було з'ясувати з яких правових підстав
позивачкою заявлений позов.
Оскільки з огляду на викладене суди першої та апеляційної
інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та
порушили норми процесуального права, не встановили всіх фактичних
обставин, які мають значення для правильного вирішення справи,
рішення судів підлягають скасуванню з передачею справи на новий
розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2006 року
та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 листопада
2005 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду
першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
А.Г. Ярема
Судді:
Є.Ф. Левченко
Л.М. Лихута
Л.I. Охрімчук
Ю.Л. Сенін