У Х В А Л А
Iменем України
1 листопада 2006 р. м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного
Суду України в складі:
Яреми А.Г.,
Левченка Є.Ф.,
Охримчук Л.I.,
Лиху та Л.М.,
Романюка Я.М.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_5 виконкому Коротичанської сільської ради Харківського
району Харківської області, комунального підприємства "Харківське
бюро технічної інвентаризації" про визнання частково недійсним
свідоцтва про право власності на жилий будинок, про визнання права
власності на 1/2 частину жилого будинку; за позовом ОСОБА_4 в
інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності
на 1/3 частину жилого будинку з надвірними будівлями в порядку
спадкування за законом; за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 в інтересах
ОСОБА_5, ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/3 частину
жилого будинку з надвірними будівлями в порядку спадкування за
законом; ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення; ОСОБА_3 до ОСОБА_2,
ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5, ОСОБА_1 про визнання права власності
на 1/3 частину жилого будинку з надвірними будівлями, автомобіль,
автомобільний причіп у порядку спадкування за законом, про
усунення перешкод у користуванні жилим будинком, виселення та
вселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду
Харківської області від 14 червня 2005 р.,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2002 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_4, яка діяла в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5 та
ОСОБА_3, про визнання частково недійсним рішення виконкому
Коротичанської сільської ради від НОМЕР_1. про видачу свідоцтво
про право власності на спірний жилий будинок на ім'я ОСОБА_6,
права власності на 1/2 частину жилого будинку, розташованого за
адресою: АДРЕСА_1. В обгрунтування позову посилалась на те, що з
березня 1993 р. перебувала у фактичних шлюбних відносинах з
ОСОБА_6. У 1992 р. останньому була виділена у власність земельна
ділянка для будівництва жилого будинку. У травні 1993 р. вони
разом почали будівництво жилого будинку, домовившись при цьому, що
цей будинок буде належати їм обом. Особисто вона придбавала
будівельні матеріали, (цемент, руберойд, цвяхи, шифер, віконне
скло, побутову техніку, сантехніку тощо), оплачувала будівельні
роботи. На будівництві працювали як вона особисто, так і її
родичі. У 1995 році вони разом з ОСОБА_6 вселились до
недобудованого будинку та продовжували будівництво, зокрема
оздоблювальні роботи. З вересня 1998 р. вона прописана у будинку,
в даний час вона проживає в ньому, обробляє землю, своєчасно
сплачує рахунки за комунальні послуги. Крім того, іншого житла не
має.
25 жовтня 2002 р. на підставі рішення виконкому
Коротичанської селищної ради від НОМЕР_1 видано свідоцтво про
право власності на спірний жилий будинок на ім'я ОСОБА_6, який
помер 2 травня 2002 р. Вважаючи, що оскільки у свідоцтві про
право власності на будинок зазначений тільки ОСОБА_6, то порушені
її інтереси з тих підстав, що вони жили разом, будували будинок
разом, у зв"язку з чим вона має право на 1/2 частину будинку.
Тому просила визнати це свідоцтво частково недійсним та визнати за
нею право власності на 1/2 частину будинку.
У листопаді 2002 р. ОСОБА_4, що діяла в інтересах
неповнолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_3, звернулась до суду з
позовом до ОСОБА_2 про визнання за кожним з дітей права власності
в порядку спадкування за законом на 1/3 частину жилого будинку з
надвірними будівлями та автомобіля з причепом після смерті їх
батька ОСОБА_6, посилаючись на те, що діти є спадкоємцями першої
черги за законом, так само як і ОСОБА_2, яка є матір'ю померлого
ОСОБА_6, та в установлений законом строк прийняли спадщину. Під
час розгляду справи відмовилась від позовних вимог в частині
визнання 1/3 частини права власності на автомобіль з причепом за
ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
У листопаді 2002 р. ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_4,
яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_3, про визнання
права власності в порядку спадкування за законом 1/3 частину
жилого будинку з надвірними будівлями після її сина - померлого
ОСОБА_6 а також на автомобіль з причепом. Під час розгляду справи
від позову в частині визнання права власності на частину
автомобіля з причепом відмовилась на користь ОСОБА_3 Згодом
доповнила позовні вимоги до ОСОБА_1 та просила усунути перешкоди у
користуванні спірним будинком, виселити її з будинку без надання
іншого житла, посилаючись на те, що ОСОБА_1 вселилась в будинок
без дозволу на прописку.
Аналогічні вимоги до ОСОБА_1 заявила й ОСОБА_3, яка під час
розгляду справи набула процесуальної самостійності.
Рішенням Харківського районного суду від 23 лютого 2005 р.
позов ОСОБА_1 задоволений. За нею визнано право власності на 1/2
частину будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Визнано
недійсним в 1/2 частині свідоцтво НОМЕР_1 про право власності на
жилий будинок на ім'я ОСОБА_6, видане виконкомом Коротичанської
селищної ради 25 жовтня 2002 р.
Позов ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5,
та позов ОСОБА_2 задоволені частково. За кожним визнано право
власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частину жилого
будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1.
Позов ОСОБА_3 задоволено частково. За нею визнано право
власності на 1/6 частину жилого будинку, розташованого за адресою
АДРЕСА_1, а також право власності в порядку спадкування за законом
на автомобіль ВАЗ-21061, НОМЕР_2, з причепом ММЗ-81021, НОМЕР_3. У
задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_4 в інтересах
неповнолітнього ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14 червня
2005 р. рішення Харківського районного суду від 23 лютого 2005 р.
змінено.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Позовні вимоги ОСОБА_4 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5,
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині визнання за кожним з них по в
порядку спадкування за законом по 1/3 частині будинку,
розташованого за адресою АДРЕСА_1, задоволені. В решті рішення
суду першої інстанції залишено без зміни.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду
апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої
інстанції, посилаючись на те, що суд безпідставно не взяв до уваги
надані нею та досліджені судом першої інстанції докази того, що
вона з померлим ОСОБА_6 проживала однією родиною та перебувала з
ним у фактичних шлюбних відносинах, у зв'язку з чим неправильно
застосував норми матеріального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та
перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга
підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 202 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
(від 18
липня 1963 року), який діяв на час розгляду справи судами, рішення
суду повинно бути законним і обгрунтованим.
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29
грудня 1976 року № 11 "Про судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
встановлено, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши
всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно
перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами
матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що
регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і
змісту законодавства України. Обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, які мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і
підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому
засіданні.
Так, суд першої інстанції в рішенні зазначив, що з 1993 року
ОСОБА_6 та ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах,
проживали у гуртожитку та не мали власного житла, а тому
домовились про будівництво будинку для спільного проживання та
створили спільну власність, а тому за ОСОБА_1 необхідно визнати
право на 1/2 частину спірного будинку, а також визнати недійсним в
1\2 частині свідоцтво про право власності на будинок, виданий на
ім'я ОСОБА_6.
Але такий висновок суду є передчасним.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові № 20
( v0020700-95 ) (v0020700-95)
від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності",
розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди
повинні виходити з того, що спільною сумісною власністю є майно,
нажите подружжям під час шлюбу, або майно, придбане внаслідок
спільної праці членів сім'ї. В інших випадках спільна власність
громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було
визначено і учасники при надбанні майна не виходили з рівності їх
часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його
участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції не встановив, чи є
спірне майно спільною сумісною власністю подружжя чи спільною
частковою власністю, тобто не встановив статус спірного майна та
не визначив коло правовідносин, які виникли.
Необгрунтованим є рішення суду першої інстанції про відмову в
задоволенні позову ОСОБА_3 в частині вселення її в спірний будинок
з підстав передчасності заявлених про це вимог, оскільки фактично
визнавши за нею право власності на частину майна в порядку
спадкування за законом, суд не вирішив по суті її вимог про
користування, розпорядження своїм майном.
Не можна погодитися і з ухвалою суду апеляційної інстанції
щодо відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права
власності на 1/2 спірного майна.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд,
пославшись на п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4
жовтня 1991 р. № 7 ( v0007700-91 ) (v0007700-91)
"Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право приватної власності
громадян на жилий будинок", зазначив, що ОСОБА_1 не надала
достовірних доказів того, що вона перебувала з ОСОБА_6 у фактичних
шлюбних відносинах, проживала з ним однією родиною та вела спільне
господарство, а тому вона не має права на частину будинку,
оскільки є іншою особою, яка брала участь у будівництві не на
підставі угоди про створення спільної власності.
Відповідно до загальних вимог Цивільного процесуального
закону України, будь-які фактичні дані, на підставі яких суд
встановлює наявність або відсутність обставин, якими
обгрунтовуються вимоги і заперечення сторін та інших обставин, що
мають значення для вирішення справи, є доказами. Доказами у справі
можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків,
письмових доказів, зокрема, відео та звукозаписів тощо.
Згідно зі статтею 212 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, суд оцінює
докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на
всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні
наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед
установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість,
достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і
взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки
доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх
прийняття чи відмови у прийнятті.
Апеляційний суд, переглядаючи справу, зазначив, що докази,
надані ОСОБА_1 щодо того, що вона з ОСОБА_6 перебували у фактичних
шлюбних відносинах та мала з ним домовленість про будівництво
будинку як спільної сумісної власності, не є достовірними та
належними, але будь-яких переконливих мотивів, на підставі яких
саме доказів дійшов такого висновку, апеляційний суд в ухвалі не
навів.
За таких обставин, коли як рішення суду першої інстанції, так
і ухвала суду апеляційної інстанції постановлені з порушенням норм
матеріального та процесуального права і це призвело до
неправильного вирішення справи, колегія суддів Судової палати у
цивільних справах Верховного Суду України вважає, що вони
підлягають скасуванню, а справа направленню на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції.
З урахуванням наведеного, керуючись ст. 336, 338 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія суддів Судової палати у цивільних справах
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Харківського районного суду від 23 лютого 2005 р. та
ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2005 р.
скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді Верховного Суду України
Ярема А.Г.
Левченко Є.Ф.
Лиху та Л.М.
Охрімчук Л.I.
Романюк Я.М.