6-1722кс05 Про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди - Текст документа

Зазначав, що 14 червня 2002 року в Iнтернет-мережі на Iнтернет-сайті газети IНФОРМАЦIЯ_1 за адресою www. granі. org <http://www.granі.org/>. ua. була розміщена стаття ОСОБА_3 під назвою IНФОРМАЦIЯ_2, в якій автор звинувачує позивача в тому, що він нібито допоміг колишньому співробітнику Головного управління державної охорони України - ОСОБА_5 здійснити втечу за кордон. У цій статті, зокрема, зазначено: "Известно также, что за неделю до бегства ОСОБА_5 с ним встречались два наиболее доверенные помощники ОСОБА_6 - ОСОБА_1 и ОСОБА_7, инструктировавшие, как наиболее безопасно пересечь границу и вести себя в дальнейшем".

Указані відомості не відповідають дійсності й звинувачують його в скоєнні тяжкого злочину - співучасті в неправомірній діяльності ОСОБА_5, чим ганьблять його честь, гідність і ділову репутацію.

21 червня 2002 року на Iнтернеті-сайті газети IНФОРМАЦIЯ_1 за підписом IНФОРМАЦIЯ_4 сторінки ОСОБА_2 була надрукована стаття під назвою IНФОРМАЦIЯ_3, в якій автор також викладає відомості, що не відповідають дійсності та ганьблять його, позивача, честь і гідність, зокрема, що нібито він, розшукуючи журналіста автора попередньої публікації, "використовував своє службове становище в особистих цілях" та погрожував йому - "заступник керівника апарату РНБО України погрожував мені (дослівно: " ... мы вас разорим") ..."

Поширені відомості не відповідають дійсності, викладені неправдиво, порочать його честь, гідність і ділову репутацію та спричинили йому моральну шкоду.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд із підстав ст. 7 ЦК України (1963 (1540-06) року) зобов'язати відповідачів спростувати поширену ними інформацію й на відшкодування моральної шкоди стягнути з ОСОБА_2 79983 грн., з ОСОБА_3 17 грн.

У жовтні 2002 року ОСОБА_1 доповнив свої позовні вимоги, посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_2 продовжує розповсюджувати щодо нього неправдиві відомості.

Так, у матеріалі, розміщеному в липні 2002 року на Iнтернет-сторінці IНФОРМАЦIЯ_1 під назвою IНФОРМАЦIЯ_3. Письмо, отправленное главным редактором газеты IНФОРМАЦIЯ_1 ОСОБА_2 Президенту Украины Л.Д. Кучме, и.о. Генпрокурора Украины Н.А. Гарнику, председателю Службы безопасности Украины В.И. Радченко, председателю Комитета по вопросам свободы слова и информации Верховной Рады Украины Н.В. Томенко, председателю Союза журналистов Украины И.Ф. Лубченко". ОСОБА_2 повторює вказаний фрагмент зі статті IНФОРМАЦIЯ_2, чим власноруч займається додатковим розповсюдженням наклепницьких і недостовірних щодо нього відомостей.

3 липня 2002 року ОСОБА_2 розмістив на Iнтернет-сторінці IНФОРМАЦIЯ_1 заяву Національної спілки журналістів України з приводу вище наведеного звернення ОСОБА_2 до голови Національної спілки журналістів I.Ф. Лубченка з наклепницькими звинуваченнями на адресу позивача.

У розміщеному в липні 2002 року на Iнтернет-сторінці IНФОРМАЦIЯ_1 матеріалі за підписом відповідача, який указав свою посаду - IНФОРМАЦIЯ_4 газеты IНФОРМАЦIЯ_1 ОСОБА_2, під назвою "Обращение IНФОРМАЦIЯ_4 газеты IНФОРМАЦIЯ_1 ОСОБА_2 в международный институт прессы (Австрия, Вена)" ОСОБА_2 пише (орфографію збережено): "... После этого мне по домашнему телефону позвонил неизвестный, представившийся сотрудником Службы безопасности Украины, с требованием встретиться по поводу опубликованной статьи. Учитывая учреждение, от которого говорил звонивший, я был вынужден согласиться на встречу. При встрече звонивший оказался заместителем аппарата Совета национальной безопасности и обороны ОСОБА_1. Он подтвердил, что мой домашний телефон был узнан при помощи имеющихся у Совета безопасности служебных возможностей. Сотрудник господина ОСОБА_6 потребовал опровержения напечатанной информации, угрожая в противном случае меня разорить, а также требовал назвать мой и ОСОБА_3 домашние адреса. После отказа сделать это. ОСОБА_1 заявил, что "придется вас устанавливать". "Установка" является специальным термином еще советских спецслужб, подразумевающих задействование их весьма специфических возможностей, не имеющих ничего общего с законом".

Посилаючись на те, що всі ці відомості, які відповідач ОСОБА_2 продовжував поширювати, не відповідають дійсності та ганьблять його честь, гідність і ділову репутацію, позивач також просив їх спростувати.

У даному документі відповідач ОСОБА_2 продовжує поширювати проти мене наклепницькі вигадки, які ганьблять мою честь, гідність і ділову репутацію.

Рішенням Броварського міського суду Київської області від 12 листопада 2002 року позов задоволено частково: зобов'язано ОСОБА_4 надрукувати на сайті газети IНФОРМАЦIЯ_1 спростування статті ОСОБА_3 IНФОРМАЦIЯ_2 указаного змісту, а ОСОБА_2 - спростування статті IНФОРМАЦIЯ_3. Стягнуто на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди з ОСОБА_2 20 000 грн., з ОСОБА_4 40 000 грн., у стягненні суми морального відшкодування з ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_4 400 грн. держмита в доход держави, з ОСОБА_2 200 грн.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 6 березня 2003 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення з відповідачів державного мита - стягнуто з ОСОБА_2 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на оплату держмита в розмірі по 8 грн. 50 коп. з кожного. У решті - рішення суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постановлені судами рішення, посилаючись на порушення вимог матеріального й процесуального закону, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди виходили з того, що відповідач поширив неправдиві відомості щодо ОСОБА_1, які принижують його честь, гідність, ділову репутацію.

Проте погодитися з такими висновками суду неможливо з наступних підстав.

Відповідно до ст. 7 ЦК України (1963 (1540-06) року) громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" (v0007700-90) (з наступними змінами та доповненнями) при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України (435-15) , суди повинні з'ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині.

Виходячи з цього позивач мав указати в позовній заяві та в судовому засіданні, а суд перевірити й мотивувати в рішенні, які саме неправдиві відомості щодо позивача, в який спосіб і коли були поширені, з'ясувати чи ганьблять вони честь, гідність або ділову репутацію позивача.

Проте, прийнявши від позивача додаткову позовну заяву, яка за змістом не відповідає вимогам ст. 137 ЦПК України (1963 (1502-06) року) та роз'ясненням, що містяться в п.16 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, суд і в судовому засіданні не усунув її недоліків, не з'ясував зазначених обставин.

Рішення суду постановлено з порушенням вимог ст. ст. 15, 30, 40, 62, 202-1 ЦПК України (1963 (1501-06) року) без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін у даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів, з порушенням норм матеріального і процесуального закону.

Відповідно до п. 8 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України при задоволенні позову суд повинен у резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, але судом ці роз'яснення проігноровані.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволені позовні вимоги.

Однак, указуючи в резолютивній частині рішення про часткове задоволення позову, суд не навів ніяких мотивів такому вирішенню спору, не вказав, в якій саме частині він задовольняє вимоги й чим при цьому керується.

Відповідно до ст. 338 ЦПК України (1618-15) рішення підлягає обов'язковому скасуванню з передачею на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

З матеріалів справи вбачається, що будь-які позовні вимоги в установленому порядку до ОСОБА_4 не пред'являлись. Більш того, позивач та його представник у судовому засіданні неодноразово зазначали, що претензій до ОСОБА_4 вони не мають (а.с. 126, 127, 179). Судом до участі в справі в установленому законом порядку він не притягався, про день та час розгляду справи не повідомлявся, проте судом щодо нього постановлено рішення, яке на порушення вимог ст. ст. 202, 202-1, 203 ЦПК України (1963 (1502-06) року) взагалі не містить висновків щодо правових підстав його відповідальності.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (2782-12) , здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст має право на збереження таємниці авторства.

Згідно із зазначеними вимогами Закону та відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , у разі, якщо орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

Як установлено в судовому засіданні ОСОБА_3 - це псевдонім ОСОБА_8, що стверджується його особистою заявою (т. 1, а.с. 170) та іншими письмовими матеріалами справи, проте суд усупереч вимогам ст.ст. 103, 105, 202, 203 ЦПК України (1963 (1501-06) року) постановив рішення щодо ОСОБА_3. При цьому висновок суду в цій частині не грунтується на вимогах закону.

Відсутність адреси відповідача в справі не є підставою для звільнення його від відповідальності.

Не звернув суд уваги й на те, що відомості, про спростування яких просив позивач, були розміщені в сітці Iнтернет на інформаційному ресурсі, а не в газеті IНФОРМАЦIЯ_1, редактором якої є ОСОБА_2

Крім того, відповідно до ст. ст. 37, 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (2782-12) відповідальність за поширення недостовірних відомостей і обов'язок по їх спростуванню покладається на редакцію державного засобу масової інформації, а не на її редактора.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 9 постанови від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, ураховуючи стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд не з'ясував і в рішенні не зазначив, у чому полягає ця шкода, чим підтверджується факт її заподіяння, яких моральних чи фізичних страждань зазнав позивач. У рішенні суду також не зазначено, з яких міркувань виходив суд, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди. При цьому суд не перевірив та не врахував і майновий стан відповідачів.