6-10860кс04 Про витребування майна з чужого незаконного володіння - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду від 9 жовтня 2003 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2004 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2001 року ОСОБА_6 звернулася з указаним позовом до суду.

Зазначала, що їй та неповнолітнім дітям: ОСОБА_2 та ОСОБА_3- на праві власності належить автомобіль ГАЗ-24, 1981 року випуску, номерний знак НОМЕР_1.

З метою продажу автомобіля позивачка на підставі доручень у 2000 році передала автомобіль відповідачам. Через наявні перешкоди в продажу автомобіля (відсутність ціни та дозволу опікунської ради) вона заявою від 29 червня 2000 року скасувала вказані доручення.

Посилаючись на те, що відповідачі відмовляються добровільно повернути майно, позивачка просила зобов'язати відповідачку ОСОБА_5 повернути їй автомобіль.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Дніпропетровського районного суду від 9 жовтня 2003 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2004 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить указані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Посилається на порушення судом вимог ст. 41 Конституції України (254к/96-ВР) , вимог Закону України "Про власність" (697-12) , норм процесуального права щодо належної оцінки наявних у справі доказів.

Касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не надано безспірних доказів знаходження автомобіля у відповідачів, а також того, що відповідачі розпорядилися цим майном. Що ж до доручень, які позивачка надавала відповідачам на право керування та розпорядження автомобілем, то, на думку суду, вони не є доказами знаходження автомобіля в останніх.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до ст.ст. 202-1, 203 ЦПК України (1963 (1501-06) року), чинного на час ухвалення судових рішень, при ухваленні рішення суд, крім іншого, приймає рішення щодо наявності обставин (фактів), якими обгрунтовуються вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються, наявності інших фактичних даних (пропуск строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, а також доказів на їх підтвердження, правовідносин, зумовлених встановленими фактами, правової норми, яка регулює ці відносини. У рішенні суду мають також зазначатися встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог.

Позивачка, обгрунтовуючи свої вимоги, зазначала, що відповідачі отримали спірний автомобіль за дорученнями на право керування та розпорядження ним. Ці доручення є в матеріалах справи (а.с.26, 27). Відповідачі не заперечували, що отримали автомобіль згідно з дорученнями та що він знаходився деякий час у відповідачки ОСОБА_5.

Заперечуючи проти позову, відповідачі стверджували, що ОСОБА_1 забрала автомобіль.

Разом з тим, не зважаючи на такі заперечення відповідачів, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 202-1 ЦПК України (1501-06) року) не прийняв рішення щодо наявності факту повернення відповідачами автомобіля позивачці, що має значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 390 ЦК України (1963 (1540-06) року), чинного на час виникнення спірних правовідносин, повірений зобов'язаний повідомляти довірителеві всі відомості про хід виконання доручення, без зволікання подати довірителеві звіт з доданням виправдовувальних документів, без зволікання передати довірителеві все одержане в зв'язку з виконанням доручення.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідачі за договорами доручення отримали спірний автомобіль і стверджували, що повернули його позивачці, то саме вони повинні довести, що автомобіль ними повернуто позивачці.

Однак у порушення вимог ст. 30 ЦПК України (1963 (1501-06) року) суд першої інстанції поклав тягар доказування цього факту на позивачку. Зокрема, суд не дав оцінки діям повіреного по виконанню зобов'язань у зв'язку з відмовою позивачки від договору доручення, а також факту повернення доручення відповідачами тільки після порушення справи в суді.

На вказані порушення судом першої інстанції норм процесуального права суд апеляційної інстанції не звернув уваги та залишив у силі рішення, яке не можна вважати таким, що відповідає вимогам ст.ст. 202-1, 203 ЦПК України (1963 (1501-06) року).

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд у суд першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дніпропетровського районного суду від 9 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2004 року скасувати, а справу направити на новий розгляд у суд першої інстанції.