6-13313кс03 Про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в наслідок ДТП - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Автогосподарства Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, третя особа ОСОБА_2, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 березня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 липня 2003 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Автогосподарства ГУ МВС України в м. Києві, ГУ МВС України в м. Києві про відшкодування матеріальної та моральної шкоди з тих підстав, що 25.12.1997 р. на неї було скоєно наїзд належним відповідачу автомобілем "ВАЗ-2106" під керуванням водія ОСОБА_2, внаслідок чого їй були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження та завдані моральні страждання.

Справа розглядалась судом неодноразово.

Останнім рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 17.03.2003 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15.07.2003 р., в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд, посилаючись на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи та порушення норм матеріального й процесуального права.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 202 ЦПК України 1963 (1501-06) року, який діяв на час розгляду справи, рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Згідно вимог ст. 202-1 цього Кодексу - при ухваленні рішення суд приймає рішення щодо:

1) наявності обставин (фактів), якими обгрунтовувались вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються;

2) наявності інших фактичних даних (пропуск строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, а також доказів на їх підтвердження.

При вирішенні справи суди виходили з наступних обставин.

25.12.1997 р. в районі пішохідного переходу, розташованого на розі вулиць, водій автомобіля "ВАЗ-2106" ОСОБА_2 скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_1, внаслідок чого позивачці було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до втрати працездатності на 65 %. Автомобіль "ВАЗ-2106" був закріплений за ОСОБА_2, як співробітником ОСОБА_2 ГУ МВС України в м. Києві, а раніше був переданий в це управління з Автогосподарства ГУ МВС України в м. Києві.

За фактом ДТП було порушено кримінальну справу, однак постановою слідчого прокуратури Шевченківського району міста Києва від 17.07.2002 р. кримінальну справу закрито за п. 2 ст. 6 КПК України (1001-05) , у зв'язку з відсутністю в діях водія ОСОБА_2 складу злочину.

Згідно акта автотехнічної експертизи від 4.01.1998 р. в діях водія "ВАЗ-2106" ОСОБА_2 невідповідностей вимогам п. 12.3 Правил дорожнього руху не виявлено, і він не мав технічної можливості попередити наїзд на пішохода ОСОБА_1 Аналогічний висновок міститься і в акті судової автотехнічної експертизи від 5.07.2002 р.

Відмовляючи в позові, суд виходив з того, що вини ОСОБА_2 у скоєні ДТП не має; наїзд на позивачку стався внаслідок її грубої необережності, оскільки вона переходила проїзну частину вулиці не через пішохідний перехід, а поблизу нього, що є порушенням п. 4 Правил дорожнього руху, а тому відсутні підстави для покладення обов'язку з відшкодування шкоди на відповідачів у справі.

Однак погодитися з такими висновками не можна, виходячи з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 338 ЦПК України (1618-15) інші випадки порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду лише за умови, що це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно вимог ст. 450 ЦК УРСР (1540-06) , що діяв на час виникнення спірних правовідносин, організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Статтею 454 цього Кодексу передбачалось, що якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а при вині заподіювача шкоди - і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування, якщо інше не передбачено законом Союзу РСР, повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено.

В пункті 2 своєї постанови № 6 (v0006700-92) від 27.03.1992 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Правила ст. 454 ЦК про зменшення розміру відшкодування або відмову у відшкодуванні шкоди з врахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках заподіяння шкоди майну, а також особі громадянина, однак у кожному разі підставою до цього може бути груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т.п.), а не проста необачність.

В порушення вимог ст. 62 ЦПК України 1963 (1501-06) р. висновок суду першої інстанції про наявність грубої необережності з боку позивачки, яка переходила проїзну частину вулиці не через пішохідний перехід, а поблизу нього, чим порушила п. 4 Правил дорожнього руху, не обгрунтований, оскільки зроблений без наведення доказів, якими цей факт підтверджується.

Обгрунтування цього факту є необхідним для правильного вирішення справи, оскільки в зоні пішохідного переходу пішохід має перевагу в русі перед транспортними засобами (п. 4.16 ПДР).

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, допустили порушення норм процесуального права, що призвело до невірного застосування статей 450 та 454 ЦК УРСР (1540-06) та неправильного вирішення справи.

За таких обставин та з урахуванням того, що суд касаційної інстанції згідно ст. 335 ЦПК України (1618-15) не може встановлювати обставини, що не були встановлені судами чи відкинуті ними, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 березня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 липня 2003 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.