КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
19.01.2006
(Витяг)
У травні 2002 р. Я.Л.В. звернулася до суду з позовом до
Я.К.С., а також виконавчого комітету Джурівської сільської ради
Снятинського району Івано-Франківської області
про визнання заповіту на ім'я Я.К.С. недійсним.
Позивачка зазначила, що
тривалий час постійно доглядала за своєю матір'ю, Я.К.А., а коли
була відсутня - наймала для цього людей. 11 травня 2001 р. мати
склала заповіт, в якому все своє майно заповідала їй. Однак після
смерті матері позивачці стало відомо про те, що 22 січня 2002 р.
секретарем виконавчого комітету Джурівської сільської ради
посвідчено ще один заповіт від імені Я.К.А. - на ім'я
відповідачки. Я.Л.В. просила визнати його недійсним на підставі
ст. 55 ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, пославшись на те, що на день його
посвідчення її мати перебувала в такому стані, за якого не могла
розуміти значення своїх дій та керувати ними. Другий заповіт
складено 22 січня 2002 р., тоді як з 21 січня Я.К.А. вже не могла
ходити, говорити, вільно виражати свою волю й 23 січня того ж року
померла.
Оскільки 7 серпня 2002 р., вже під час розгляду справи в
суді, Першою Снятинською державною нотаріальною конторою
відповідачці було видане на підставі оспорюваного заповіту
свідоцтво про право на спадщину за цим заповітом, Я.Л.В. доповнила
свої вимоги й просила визнати недійсним і свідоцтво. Крім того, як
на підставу визнання недійсним заповіту вона послалась і на те, що
його посвідчено з порушенням вимог чинного законодавства.
Снятинський районний суд Івано-Франківської області рішенням
від 9 вересня 2003 р., яке залишив без зміни Апеляційний суд
Івано-Франківської області ухвалою від 15 березня 2004 р., у
задоволенні позовних вимог Я.Л.В. відмовив. Цей же суд додатковим
рішенням від 13 січня 2004 р. постановив стягнути з позивачки
275 грн державного мита.
У касаційній скарзі Я.Л.В. просила скасувати постановлені у
справі судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду
першої інстанції, мотивуючи вимоги порушенням судом норм
матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у
касаційній скарзі доводи, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає
задоволенню з таких підстав.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 2 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. N 3 ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
"Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (зі
змінами; далі - постанова Пленуму), угода може бути визнана
недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
У гл. 3 ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
дано вичерпний перелік
підстав, за наявності яких угода може бути визнана недійсною.
Проте на порушення вимог ст. 203 ЦПК 1963 р. ( 1502-06 ) (1502-06)
районний
суд у рішенні взагалі не зазначив норм матеріального права, на
підставі яких вирішено спір.
Я.Л.В. обґрунтувала позовні вимоги тим, що під час складання
заповіту її мати перебувала в стані, коли не могла розуміти
значення своїх дій та керувати ними. Крім того, послалась на те,
що оспорюваний заповіт посвідчено з грубим порушенням вимог
чинного законодавства.
Проте, суд усупереч вимогам ст. 40 ЦПК 1963 р. ( 1501-06 ) (1501-06)
належним чином не перевірив доводів позивачки і не дав належної
правової оцінки зібраним у справі доказам.
Відповідно до ст. 37 Закону від 2 вересня 1993 р. N 3425-XII
( 3425-12 ) (3425-12)
"Про нотаріат", статей 38, 42, 59 Закону від 21 травня
1997 р. N 280/97-ВР ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
"Про місцеве самоврядування в
Україні" та п. 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних,
міських Рад народних депутатів України (затверджена наказом
Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. N 22/5
( z0256-94 ) (z0256-94)
, зареєстрована в Міністерстві юстиції України
26 жовтня 1994 р. за N 256/466; далі - Інструкція) у населених
пунктах, де немає державних нотаріусів, нотаріальні дії вчиняють
посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських
рад, на яких такий обов'язок покладено рішенням виконавчого
комітету відповідної ради.
Як убачається з матеріалів справи, оспорюваний заповіт
посвідчено Ш., секретарем виконавчого комітету Джурівської
сільської ради. Проте в матеріалах справи немає відповідного
рішення виконавчого комітету сільської ради, яке б надавало саме
цій особі право на вчинення нотаріальних дій.
Суд першої інстанції не витребовував і не досліджував такого
рішення, хоча це має істотне значення для правильного вирішення
спору, оскільки згідно з п. 16 постанови Пленуму ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
в
разі посвідчення угоди не тим органом або не тією службовою
особою, на яких покладено здійснення нотаріальних дій, угода не
може вважатись укладеною з додержанням встановленої нотаріальної
форми.
Зазначений суд обмежився дослідженням ксерокопії заповіту,
яка навіть належним чином не завірена. Примірник заповіту із
сільської ради не витребовувався, питання, чи існує заповіт, не
з'ясовувалося, книга реєстрації обліку нотаріальних дій взагалі не
досліджувалась.
Із наявної ксерокопії заповіту вбачається, що він підписаний
не заповідачкою, а громадянином Г, оскільки Я.К.А. була
неписьменною.
У п. 13 Інструкції ( z0256-94 ) (z0256-94)
зазначено, що коли громадянин
внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може
власноручно підписати заповіт, за його дорученням це може зробити
інший громадянин.
Із матеріалів справи установлено, що заповідачка та Г, який
за неї поставив підпис на заповіті, не були знайомі, однак суд не
перевірив, за чиїм дорученням діяв Г. та чи відповідає це
наведеним вище вимогам Інструкції ( z0256-94 ) (z0256-94)
.
Відповідно до п. 13 Інструкції ( z0256-94 ) (z0256-94)
якщо громадянин,
який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний,
посадова особа виконавчого комітету зобов'язана прочитати текст
документа і зробити про це в документі відмітку.
Проте районний суд не з'ясував, чи були дотримані ці вимоги
закону при посвідченні заповіту та чи був зроблений відповідний
запис.
Крім того, на порушення вимог ст. 202 ЦПК 1963 р. ( 1502-06 ) (1502-06)
рішення суду першої інстанції не містить висновків щодо інших
підстав заявленого позову. Наводячи у позові доводи про те, що
Я.К.А. під час посвідчення заповіту не могла розуміти значення
своїх дій та керувати ними, позивачка цю обставину не пояснювала
її психічним захворюванням. Отже, в районного суду не було підстав
посилатися на це.
На зазначені порушення закону не звернув уваги й суд
апеляційної інстанції.
З огляду на наведене та керуючись статтями 336, 338 ЦПК
2004 р. ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія суддів Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України касаційну скаргу Я.Л.В.
задовольнила: рішення Снятинського районного суду
Івано-Франківської області від 9 вересня 2003 р., додаткове
рішення цього ж суду від 13 січня 2004 р., а також ухвалу
Апеляційного суду зазначеної області від 15 березня 2004 р.
скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої
інстанції.