СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            12.01.2006

     Судова палата у цивільних справах  Верховного  Суду  України,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом П. до К., третя
особа - К.П., 

про   визнання договору  купівлі-продажу  дійсним  та мвизнання 

права власності, 

                        В С Т А Н О В И Л А:

     У березні  2004  р.  позивач,  звернувшись до суду з указаним
позовом, зазначав, що в 2000 році придбав у К. розбитий автомобіль
за  300 доларів США.  Після ремонту автомобіля,  9 червня 2003 р.,
відповідач видав довіреність на право керування  та  розпорядження
даним  автомобілем.  Однак  у  подальшому П.  стало відомо,  що на
автомобіль накладено арешт на підставі виконавчого листа в  справі
за позовом   К.П.   до  К.  про  стягнення  суми.  Посилаючись  на
статті 220, 338 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
        , позивач просив задовольнити
позовні вимоги.

     Рішенням Барвінківського  районного  суду Харківської області
від 15 квітня 2004 р. в задоволенні позову відмовлено.

     Рішенням апеляційного суду Харківської області  від  8  липня
2004 р. зазначене судове рішення скасовано, а позов задоволено.

     У поданій касаційній скарзі К.П. просить рішення апеляційного
суду скасувати,  посилаючись на порушення судом норм матеріального
та процесуального права, а рішення районного суду залишити в силі.

     Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

     Згідно зі  ст.  213  ЦПК  України  ( 1618-15  ) (1618-15)
         рішення суду
повинно бути законним і обґрунтованим.

     Апеляційний суд,  скасовуючи   рішення   районного   суду   й
постановляючи нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив
із  того,  що  між  сторонами  відбувся  договір   купівлі-продажу
автомобіля, а тому визнав право власності на нього за П.

     Проте з  таким  висновком  апеляційного  суду  погодитися  не
можна.

     Судом установлено,  що К.  - власник  автомобіля  ВАЗ  21063,
1989 р.  випуску, у 2000 р. передав указаний автомобіль у технічно
непридатному для користування стані  П.,  а  останній  передав  К.
суму, еквівалентну 300 доларам США.

     При цьому договір купівлі-продажу автомобіля між сторонами не
укладався.

     Лише 9 червня 2003 р.,  тобто в  день  накладення  арешту  на
автомобіль, К.  видав на ім'я П.  та його дружини, П.М., доручення
на право керування й розпорядження вказаним автомобілем,  а влітку
2003  р.  відповідач  на  вимогу  позивача  написав  розписку  про
отримання грошей за автомобіль.

     Відповідно до вимог ст. 44 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
         (у редакції
1963  р.)  угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців,
за винятком угод,  зазначених у статті 43 цього  Кодексу,  повинні
укладатися у письмовій формі.

     Договір купівлі-продажу   автомобіля   повинен  укладатися  в
письмовій формі,  оскільки тягне за собою перереєстрацію  власника
автомобіля.

     Суд може  визнати  дійсною  лише  таку угоду,  яка за законом
підлягала нотаріальному посвідченню,  але сторони  уклали  її  без
додержання  цієї  форми  й одна зі сторін виконала її повністю або
частково,  а  друга  ухиляється   від   нотаріального   оформлення
укладеної нею угоди (ч.  2 ст. 47 ЦК України( 1540-06 ) (1540-06)
         в редакції
1963 р.).

     Недодержання простої письмової форми  угоди,  що  вимагається
законом, не дає право суду визнавати право власності та таку угоду
дійсною у зв'язку з фактичним виконанням сторонами умов угоди.

     Однак апеляційний суд,  задовольняючи позовні вимоги, указані
вимоги закону не врахував і помилково дійшов висновку, що розписка
К.  і доручення,  видане ним на право  керування  й  розпорядження
автомобілем, є договором купівлі-продажу.

     Позивач, заявляючи позовні вимоги,  просив задовольнити їх на
підставі ч.  2 ст.  220 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
        ,  який діє з 1 січня
2004 р.  Зміст указаної норми відповідає змісту ст.  47 ЦК України
( 1540-06 ) (1540-06)
         в редакції 1963 р.  Тому вказівка апеляційного суду на
те,  що позивач на вказану норму не посилався,  заявляючи позов, є
безпідставною.

     У зв'язку з тим,  що спірні правовідносини виникли до 1 січня
2004 р.,   районний   суд   обґрунтовано   керувався   ЦК  України
( 1540-06 ) (1540-06)
         в редакції 1963 р.  та постановив  рішення  згідно  із
законом.

     Оскільки апеляційний   суд   помилково   скасував  законне  й
обґрунтоване рішення районного  суду,  рішення  апеляційного  суду
підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення районного суду.

     На підставі   наведеного,   керуючись  ст.  336  ЦПК  України
( 1618-15 ) (1618-15)
        ,  колегія суддів Судової палати  у  цивільних  справах
Верховного Суду України У Х В А Л И Л А:

     Касаційну скаргу К.П. задовольнити.

     Рішення апеляційного  суду  Харківської  області  від 8 липня
2004  р.  скасувати,  а  рішення  Барвінківського  районного  суду
Харківської області від 15 квітня 2004 р. залишити без зміни.

     Ухвала оскарженню не підлягає.