У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 лютого 2008 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Яреми А.Г.,
суддів:
Лихути Л.М., Охрімчук Л.I.
Сеніна Ю.Л., Шабуніна В.М.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до
відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань
України в м. Павлограді про відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2006 року ОСОБА_1. звернувся до суду із зазначеним
позовом, посилаючись на те, що під час роботи на підприємствах
вугільної промисловості він отримав професійне захворювання та
висновком МСЕК від 28 травня 1993 року визнаний інвалідом другої
групи з 70% втратою професійної працездатності.
Позивач просив стягнути з відповідача на відшкодування
моральної шкоди 75 тис. грн.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду від 20 жовтня
2006 року позов задоволено частково: стягнуто з відділення
виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних
випадків на виробництві та професійних захворювань України в м.
Павлограді на користь ОСОБА_1. 30 тис. грн. на відшкодування
моральної шкоди.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 7
лютого 2007 року зазначене рішення суду змінено і зменшено розмір
суми, яка була стягнута на відшкодування моральної шкоди, до 120
грн.
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1. просить рішення
апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм
матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення
суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких
підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1., суди як
першої, так і апеляційної інстанцій виходили з того, що згідно з
висновком МСЕК від 28 травня 1993 року позивачеві було встановлено
втрату працездатності в розмірі 70% у зв'язку з професійним
захворюванням, а тому він має право на відшкодування моральної
шкоди й обов'язок проведення такого відшкодування законом
покладено на відділення виконавчої дирекції Фонду соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань України.
Проте з такими висновками суду цілком погодитись не можна з
таких підстав.
Згідно зі ст. ст. 21, 28, 34 Закону України від 23 вересня
1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ) (1105-14)
у
редакції, що діяла до 1 січня 2006 року, було встановлено
обов'язок Фонду провести потерпілому страхову виплату за моральну
шкоду за наявності факту заподіяння йому такої шкоди.
За змістом наведених норм Закону право на отримання
потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати
працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в
особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності
вперше висновком МСЕК.
На підставі Закону України від 23 вересня 1999 року №
1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання,
які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ) (1105-14)
у вигляді
страхових виплат відшкодовується шкода особам, які застраховані
від нещасного випадку відповідно до цього Закону, та особам, право
яких на отримання відшкодування шкоди, заподіяної їм унаслідок
травмування на виробництві або професійного захворювання,
пов'язаних із виконанням ними трудових обов'язків, було
встановлено раніше згідно з відповідним законодавством СРСР,
Української РСР або України.
Особам, які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року,
Фонд сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги з того
часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому
порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів
їхніх сімей) на такі виплати й послуги, або коли таке право
встановлено в судовому порядку.
Уся заборгованість із відшкодування зазначеної матеріальної
та моральної шкоди виплачується потерпілим на виробництві та
членам їхніх сімей (утриманцям) роботодавцями, а в разі їх
ліквідації без створення правонаступника - Фондом. Спори, що
виникають із приводу заборгованості, повинні вирішуватись на
підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в
потерпілого права на відшкодування шкоди.
Право на відшкодування моральної шкоди виникло в позивача з
дня встановлення йому висновком МСЕК від 28 травня 1993 року
стійкої втрати працездатності, тобто до набрання чинності нормами
Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ) (1105-14)
.
Питання відшкодування моральної шкоди на момент виникнення
права на її відшкодування в позивача регулювалось Законом України
від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII "Про охорону праці"
( 2694-12 ) (2694-12)
. Згідно зі статтею 12 зазначеного Закону відшкодування
моральної шкоди провадилось власником.
За таких обставин суду необхідно було залучити до участі у
справі безпосередньо роботодавця, який здійснював страхові виплати
до набрання чинності Законом України від 23 вересня 1999 року №
1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання,
які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ) (1105-14)
, та з метою
уникнення повторного стягнення з'ясувати, чи здійснювались виплати
позивачу моральної шкоди роботодавцем.
Суд у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
зазначене не взяв до уваги, на відповідні положення
Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ) (1105-14)
та
Закону України "Про охорону праці" ( 2694-12 ) (2694-12)
уваги не звернув,
не з'ясував повно та всебічно обставини справи та відповідно не
міг вирішити питання про те, які правовідносини випливають з
установлених обставин.
У зв'язку із наведеним постановлені судові рішення підлягають
скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
, з направленням справи на новий розгляд у суд першої
інстанції.
Керуючись ст. 336 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія суддів
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду від 20 жовтня
2006 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області
від 7 лютого 2007 року скасувати, а справу передати на новий
судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
А.Г. Ярема
Судді:
Л.М. Лихута
Л.I. Охрімчук
Ю.Л. Сенін
В.М. Шабунін