Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головчук С.В. (суддя-доповідач),

Мойсюка М.І.,

Черпака Ю.К.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2015 року

у справі за позовом громадянина Палестини ОСОБА_8 до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

У грудні 2014 року громадянин Палестини ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, в якому просив: визнати неправомірним та скасувати наказ від 24 грудня 2014 року № 750 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2015 року, позовні вимоги задоволено.

У касаційній скарзі Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, прийняти нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити. Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надана належна оцінка доводам відповідача, а саме: після проведення більш детального розгляду клопотань заяви позивача щодо надання додаткового захисту, фактів передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не встановлено.

Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, враховуючи таке.

Судами встановлено, що громадянин Палестини ОСОБА_8 народився в м. Рафах сектору Газа Палестинської автономії, за віросповіданням мусульманин - суніт, 09 січня 1993 року ОСОБА_8 прибув до України легально на навчання.

Після закінчення інституту одружився з громадянкою України та залишився в Києві, проте періодично виїжджав до Палестини. Останній раз прибув в Україну 16 грудня 2000 року.

До 15 вересня 2011 року мав реєстрацію в паспорті громадянина Палестини терміном дії до 24 жовтня 2014 року.

04 грудня 2014 року позивач звернувся за захистом на території України до ГУ ДМС України в м. Києві щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Причиною звернення за захистом в Україні позивач завжди зазначав побоювання стати жертвою переслідування на політичному ґрунті, оскільки у період з 1989 по 1992 роки був членом організації ФАХТ та розповсюджував агітаційні листівки із закликами до єднання палестинців в боротьбі за незалежність від Ізраїлю.

Під час співбесіди (яка проводилась відповідачем та оформлена протоколом від 17 грудня 2014 року справа № 2014KYIV0224) позивач зазначав, що він з 1989 по 1992 роки був членом організації ФАХТ та розповсюджував агітаційні листівки із закликами до єднання палестинців в боротьбі за незалежність від Ізраїлю. Так, в протоколі співбесіди від 17 грудня 2014 року справа № 2014KYIV0224 на питання співробітника Органу міграційної служби "Розкажіть докладно про причини через які Ви були змушені покинути Батьківщину?" позивач відповів наступне: "причини політичні, мене хоче вбити політично-терористична організація ХАМАС, яка не хоче йти на перемир'я з Ізраїлем. Я входжу до організації ФАТХ, яка діє проти ХАМАСА, проте своє членство підтвердити не можу. Моїм завданням в організації було інформувати громадян Палестини, про те що ХАМАС терористична організація, яка прагне знищення палестинського народу, не йде на перемир'я та всіх хто проти їхньої ідеології знищують, хто не піде за ХАМАС того визнавали зрадником і вбивали".

24 грудня 2014 року відповідачем складено Висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Дана відмова мотивована тим, що заява позивача про наявність обґрунтованих доводів стати жертвою переслідувань в країні його громадської незалежності є необґрунтованою, оскільки такі обставини, вже досліджувались на підставі раніше поданих заяв про захист на території України, у задоволені яких позивачу відмовлено. При цьому обставини, що викладені у останній заяві, не змінилися, а лист від 12 грудня 2013 року від родичів заявника на підтвердження загрози його життю та безпеці, не може бути належним доказом, оскільки не зареєстрований у офіційних установах Палестинської Автономії, написаний у довільній формі, крім того, ім'я заявника у листі не відповідає позивачу.

На підставі вказаного висновку відповідачем прийнято наказ від 24 грудні 2014 року № 750, яким громадянину Палестини ОСОБА_8 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, та вручено повідомлення № 168 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24 грудня 2014 року.

Судами також встановлено, що постановою Деснянського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2014 року, справа № 760/6703/14 (провадження № 2-а/754/394/14), яка набрала законної сили, позовну заяву Солом'янського районного відділу ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві до громадянина Палестини ОСОБА_8 про примусове видворення іноземного громадянина з України залишено без задоволення.

При розгляді вказаної справи встановлено, що у разі примусового видворення громадянина Палестини до країни походження його життю та безпеці реально загрожує небезпека внаслідок внутрішнього збройного конфлікту між Палестиною та Ізраїлем, що може призвести до порушення Україною зобов'язань за статтями 3, 5 Конвенції про захист прав людини та її основоположних свобод.

Крім того, цим рішенням встановлено наявність соціальних зв'язків відповідача, що склалися у нього на території України та допитано в якості свідка його дружину, яка зазначила про наявність між нею та відповідачем сімейних стосунків. Свідок пояснила, що її чоловік порядна, хороша людина, він забезпечує сім'ю, оплачує всі витрати та їх подружжя, має намір родити дитину. Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені поняття: біженець та особа, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що довідка про звернення за захистом в Україні видається органом міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною 5 цієї статті Закону встановлено, що у разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Зокрема, вказаною статтею встановлено, що працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником; орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається й такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України; орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника; після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно до частини 3 статті 10 вказаного Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Частина ж 5 вказаної статті встановлює, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений ст. 71 КАС України і розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, суди під час розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тому є неприпустимою відмова в задоволенні позову в такій категорії справ у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Водночас, ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак цією нормою не встановлено обов'язковості подання таких документів, як умови прийняття заяви.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що законодавство не вимагає від заявника обґрунтованості його заяви, тому рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстав необґрунтованості заяви не допускається. Разом з цим залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649 (z1146-11) підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Таким чином, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Навпаки, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Частиною 2 ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" закріплене право біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист на возз'єднання сімей. Зокрема, передбачено, що члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист, крім осіб, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; які вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України (2341-14) до тяжких злочинів; які винні у вчиненні дій, що суперечать цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй, визначених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Частиною 3 ст. 4 цього Закону передбачене прийняття до уваги інших доказів, які мають бути оцінені відповідно до законодавства України, у разі, якщо біженці та особи, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист, не зможуть надати офіційні документальні докази сімейного зв'язку з членами своєї сім'ї. Відмова у возз'єднанні сім'ї не може ґрунтуватися виключно на підставі відсутності документів, що підтверджують факт сімейного зв'язку.

Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також ст. 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Важливо, що це право виникає незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) та п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) , а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, приймаючи наказ від 24 грудні 2014 року № 750 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідач не взяв до уваги обставин, що встановлені у постанові Деснянського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2014 року, справа № 760/6703/14 (провадження № 2-а/754/394/14) та не надав оцінки фактам, які вказують на сімейний зв'язок з особою, яка поживає на території України.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні прийняте не обґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин у справі, що мають значення для прийняття рішення.

Посилання скаржника в касаційній скарзі, що позивач зловживає правом на подання заяви про надання статусу біженця, оскільки вона подана втретє та має одні і ті ж умови, колегія суддів вважає такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, свідчать про перекручення фактів, виходячи з того, що поданням третьої заяви обумовлена новими обставинами, зокрема, фактами, що встановлені постановою Деснянського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2014 року, справа № 760/6703/14 (провадження № 2-а/754/394/14).

Враховуючи, що під час вирішення справи по суті судами обох інстанцій не допущені порушення норм матеріального та процесуального права, то скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві слід відхилити.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, та оскарженню не підлягає.