461/3581/15-ц Про визнання недійсним та скасування розпорядження, скасування свідоцтва про право власності на квартиру, визнання договорів купівлі-продажу недійсними - 27.09.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до відділу приватизації житла Галицького району Львівської області, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Любов Іванівна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Коваленко Антоніна Андріївна про визнання недійсним та скасування розпорядження, скасування свідоцтва про право власності на квартиру, визнання договорів купівлі-продажу недійсними, визнання договору дарування недійсним, вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_19 на рішення апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2016 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із зазначеним вище позовом, посилаючись на те, що вони є власниками квартир АДРЕСА_3 який у цілому складається з двох поверхів та мезоніну. У мезоніні розміщена у тому числі квартира № 6, власниками якої на даний час є відповідачі: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частинах, та вхід на горище, що наявний з коридору площею 5,1 кв. м, який повинен бути у загальному користуванні усіх співвласників зазначеного будинку. Разом з тим ОСОБА_5 та ОСОБА_6, починаючи з грудня 2010 року не допускають їх до спірного коридору і, як наслідок, на горище, встановили двері і вважають цей коридор своєю власністю.

У січні 2011 року їм стало відомо, що спірний коридор включено у площу належної на даний час ОСОБА_5 та ОСОБА_6 квартири, ще під час її приватизації ОСОБА_20 у травні 1998 року. Така приватизація здійснювалася на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1, яким затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року№ 567 "Про передачу квартир у власність громадян", та розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року № 567 "Про передачу квартир у власність громадян" в частині передачі у власність ОСОБА_20 приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_4

У подальшому квартира АДРЕСА_1разом із спірним коридором неодноразово відчужувалась, останній раз 28 вересня 2010 року, після чого її власниками стали ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частинах. Спірний коридор і надалі є складовою зазначеної квартири.

Зазначали, що приватизація квартири АДРЕСА_1 здійснена ОСОБА_20 на підставі поданої нею заяви незаконно, а компетентні органи не вправі були видавати відповідні розпорядження і свідоцтво про право власності на квартиру, оскільки у площу вказаної квартири неправомірно включено коридор площею 5,1 кв. м, що є допоміжним приміщенням будинку і належить усім співвласникам будинку порівну. Оскільки приватизація квартири № 6 у частині включення до її площі спірного коридору була незаконною, то, відповідно, ОСОБА_20 стала васником цієї квартири із загальною площею 21,7 кв. м та коморою площею 18,0 кв. м неправомірно.

Позивачі вважали, що ОСОБА_20 не вправі була відчужувати приватизовану нею квартиру у наведених площах, тобто разом із спірним коридором, тому договір купівлі-продажу від 25 грудня 1998 року підлягає визнанню недійсним у частині відчуження спірного коридору, як і усі послідуючі договори щодо зазначеної квартири у частині відчуження спірного коридору, а остаточний запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 3586232) у частині реєстрації у складі квартири АДРЕСА_1 коридору площею 5,1 кв. м підлягає скасуванню.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3, ОСОБА_4, уточнивши позовні вимоги, просили суд: поновити їм строк звернення до суду з даним позовом; визнати недійсним та скасувати п. 2 додатку до розпорядження міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1 та розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року № 567 "Про передачу квартир у власність громадян" в частині передачі у власність ОСОБА_20 приміщення площею 5,1 кв. м; скасувати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1, в частині права приватної власності ОСОБА_20 на приміщення коридору площею 5,1 кв. м під літерою 6-1; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 25 грудня 1998 року, укладений між ОСОБА_20 та ОСОБА_21, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_21 та ОСОБА_8, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м; визнатинедійсним договір дарування від 28вересня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, в частині відчуження 1/2 частки приміщення площею 5,1 кв. м; скасувати запис в Реєстрі прав власності на нерухоме майно в частині реєстрації в складі квартири АДРЕСА_1 коридору площею 5,1 кв. м.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 16 вересня 2016 року позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено.

Визнано недійсним та скасовано п. 2 додатку до розпорядження міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1, яким затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року № 567 "Про передачу квартир у власність громадян", та розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року № 567 "Про передачу квартир у власність громадян" в частині передачі у власність ОСОБА_20 приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_5

Скасованосвідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане на підставі розпорядження міського голови м.Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1, в частині права приватної власності ОСОБА_20 на приміщення коридору площею 5,1 кв. м під літерою 6-1.

Визнанонедійсним договір купівлі-продажу від 25грудня 1998 року, укладений між ОСОБА_20 та ОСОБА_21, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_6

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 30 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_21 та ОСОБА_8, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_6

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 20 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, в частині відчуження приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_7

Визнанонедійсним договір дарування від 28вересня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, в частині відчуження 1/2 частки приміщення площею 5,1 кв. м, що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_4

Скасовано запис в Реєстрі прав власності на нерухоме майно в частині реєстрації в складі квартири АДРЕСА_1 коридору площею 5,1 кв. м.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 просять оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, чинності.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що спірний коридор площею 5,1 кв. м належав до приватизації квартири всім власникам квартир у будинку АДРЕСА_8 та був неправомірно переданий органом місцевого самоврядування у одноособову власність ОСОБА_20 без згоди інших власників квартир, тому подальше відчуження цього коридору у складі квартири № 6 на підставі оскаржуваних договорів є неправомірним.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, виходив із того, що у власників квартир та працівників комунального підприємства, на балансі та обслуговуванні якого перебуває будинок АДРЕСА_9 у цілому, відсутня потреба у такому приміщенні для забезпечення експлуатації будинку та його використання (протягом 1998-2010 років спору щодо користуванн цим коридором не виникало), доступ на горище будинку є через люк, котрий облаштований у загальному коридорі мезонінного поверху. Щодо свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1, виданого на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року НОМЕР_2, то воно погашене у зв'язку із укладенням ОСОБА_20 25грудня 1998 року договору купівлі-продажу вказаної квартири, тому не може бути скасоване, оскількине існує. При цьому суд не залучив до участі у справі ОСОБА_20, чи її правонаступників, вирішивши питання про її права та обов'язки. Також позивачі, звернувшись з вимогою про визнання частково недійсними договорів купівлі-продажу та договору дарування, обрали неналежний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами ст. ст. 387, 388 ЦК України.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що житловий будинок АДРЕСА_9 має два поверхи та мезонін і складається із шести квартир - по дві квартири на кожному поверсі та дві у мезоніні, а також приміщень загального користування, у тому числі горища. ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_2, ОСОБА_19 є власником квартири № 4 у цьому ж будинку. Зазначені квартири розміщені на другому поверсі будинку. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є співвласниками у рівних частинах квартири № 6, яка розміщена у мезоніні будинку.

Власником будинку АДРЕСА_9 є Львівська міська рада, а сам бдинок перебуває на балансі Львівського комунального підприємства "Снопківське".

8 травня 1998 року ОСОБА_20 відповідно до положень Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) звернулась до відділуприватизації державного житлового фонду Галицької районної адміністрації із заявою про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Розпорядженням міського голови м. Львова від 21 травня 1998 року № НОМЕР_1 затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 19 травня 1998 року № 567 "Про передачу квартир у власність громадян" та передано ОСОБА_20 у власність квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 21,7 кв. м та комору в підвалі площею 18 кв. м. На підставі вказаного розпорядження міського голови м. Львова ОСОБА_20 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 21,7 кв. м та комору в підвалі площею 18 кв. м.

25 грудня 1998 року між ОСОБА_20 та ОСОБА_21 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, після чого 30 жовтня 2006 року ОСОБА_21 продала її ОСОБА_8, а останній 20 серпня 2010 року - ОСОБА_5, який 28 вересня 2010 року подарував ОСОБА_6 1/2 частку цієї квартири.

Частиною 2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Згідно зі ст. 1 Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку є приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Відповідно до ст. 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщені, які розташовані у житловому будинку.

У ч. 1 ст. 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року № 4-рп/2004 (v004p710-04) допоміжні приміщення (підвали, сараї, комірки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України (1618-15) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог ізаперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Разом з тим апеляційний суд, мотивувавши своє рішення тим, що у власників квартир та працівників комунального підприємства відсутня потреба у спірному приміщенні - коридорі площею 5,1 кв. м, для забезпечення експлуатації будинку та його використання, не перевірив, чи є коридор позаквартирним та, чи не відноситься він до допоміжних приміщень у будинку для його обслуговування.

При цьому апеляційний суд не зазначив, на підставі яких доказів дійшов до такого висновку та залишив поза увагою, що необхідність приміщень визначається конструкцією будинку, його проектом, вимогами Державних будівельних норм, правилами пожежної безпеки, санітарними нормами, а не доцільністю на розсуд суду.

Крім того, зазначивши, що позивачі, пред'явивши позов про недійсність договорів, обрали неналежний спосіб судового захисту, апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно зі ст. ст. 387, 388 ЦК України вимагати витребування майна із чужого незаконного володіння може лише власник, а позивачі не є власниками спірного приміщення. Вони пред'явили позов, користуючись положенням ч. 3 ст. 215 ЦК України, як заінтересовані особи і не вимагали повернення їм спірного майна, так як не були стороною договору.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).

Також апеляційний суд, зазначивши про незалучення до участі в справі ОСОБА_20 або її правонаступників, не врахував, що остання ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла і не мала спадкоємців, тому її цивільна правоздатність припинилась в момент смерті.

Таким чином, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин, доводів сторін належним чином не перевірив та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.