1714/1312/12 Про звернення стягнення на предмет іпотеки - 27.09.2017 Прийняття

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Рівненської області від 22 березня 2017 року,

У жовтні 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 57 914,23 євро; виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та проживають у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, зі зняттям із реєстраційного обліку.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 березня 2007 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № VOKVGA00001272, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 50 тис. євро зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення - 05 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 07 березня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки № VOKVGA00001272, за умовами якого останній передав в іпотеку банку будинок загальною площею 288,90 кв. м, житловою площею 111,30 кв. м, та земельну ділянку площею 0,06 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Позичальник належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 03 жовтня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 57 914,23 євро. 27 серпня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" направило позичальнику та іпотекодавцю письмову вимогу № 30.1.0.0/2-488 про необхідність усунення порушень кредитного зобов'язання та попередив боржника про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги банку, та необхідність звільнення житлового будинку.

Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області від 29 липня 2013 року позов задоволено частково.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 березня 2007 року № VOKVGA00001272 у розмірі 57 914,23 євро, що еквівалентно 598 253 грн 99 коп., звернуто стягнення на будинок загальною площею 288,90 кв. м, житловою площею 111,30 кв. м, та земельну ділянку площею 0,06 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, що належать ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 07 березня 2007 року № VOKVGA00001272) ПАТ КБ "ПриватБанк" із укладенням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

Виселено громадян, які проживають у будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7

У решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про судовий збір.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 22 березня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції у частині виселення жильців із будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та в задоволенні позову в цій частині відмовлено.

У решті рішення залишено без змін.

Вирішено питання про судовий збір.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог про виселення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

За змістом ст. ст. 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та ст. 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 109 та ст. 132-2 ЖК УРСР.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15, яку правильно враховано апеляційним судом.

Судом установлено, що згідно з довідкою Радивилівського РС УДМС України в Рівненській області від 22 травня 2013 року № 339, у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані і проживають: ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7

Також установлено, що іпотечне майно, а саме: будинок загальною площею 288,90 кв. м, житловою площею 111,30 кв. м, та земельну ділянку площею 0,06 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, було придбано не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою.

За таких обставин, із підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, а також виходячи з положень ст. ст. 1, 10, 11, 60 ЦПК України, правильним є висновок апеляційного суду про відмову у виселенні жильців із іпотечного будинку, адже таке виселення можливе за умови забезпечення їх житлом, чого зроблено не було.

Таким чином, розглядаючи позовні вимоги щодо виселення, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213- 215, 316 ЦПК України.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що станом на час ухвалення судом першої інстанції рішення у справі не було вищевказаної правової позиції Верховного Суду України, на яку послався апеляційний суд, не спростовують висновків апеляційного суду в оскаржуваній частині, адже згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, такі питання: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Отже, саме на суд як на державний орган покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку із чим суд має право й зобов'язаний визначити характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Доводи касаційної скарги про те, що положення ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР покладає саме на суд обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу, та не покладає такого обов'язку на сторін у справі, зокрема, позивача, є помилковими, спростовується приписами ст. 11 ЦПК України, згідно з ч. 1 якої суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів не знаходить підстав для висновків про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Отже, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для його скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України воно підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню.