Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головчук С.В., Мойсюка М.І. (доповідач), Черпака Ю.К.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України про визнання бездіяльності протиправною, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року, -

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Уряду щодо невиконання підпункту 2 пункту 13 розділу II Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) (далі - Закон № 192-VIII (192-19) ) b частині приведення у відповідність із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) (в редакції Закону № 192-VIII (192-19) ) постанови КМУ від 9 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (268-2006-п) (далі - постанова КМУ № 268); зобов'язати КМУ в розумний строк, що не перевищує двох місяців, з дня набрання постановою законної сили привести у відповідність свої нормативно-правові акти, зокрема, додаток № 47 до постанови КМУ № 268 (268-2006-п) із підпунктом 2 пункту 13 розділу II Закону № 192-VIII (192-19) , частиною 1 статті 147 Закону № 2453-VI (у редакції від 29 березня 2015 року).

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що КМУ не виконав своїх повноважень у передбачений законом строк, тобто допустив протиправну бездіяльність, яка призвела до порушення його права, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року, позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність КМУ щодо невиконання підпункту 2 пункту 13 розділу II Закону № 192-VIII (192-19) у строк, встановлений законом b частині приведення у відповідність із Законом № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) (в редакції Закону № 192-VIII (192-19) ) постанови КМУ № 268 (268-2006-п) , в решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, в частині задоволених позовних вимог, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та відмовити у позові в повному обсязі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про відхилення скарги з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з частиною 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, на підставі наявних у справі даних встановив і правильно виходив з того, що відповідач своєчасно, протягом передбаченого законом строку не виконав покладених на нього обов'язків, що свідчить про допущення ним протиправної бездіяльності, яка призвела до порушення прав позивача.

Судами встановлено, що 29 березня 2015 року набрав чинності Закон № 192-VIII (192-19) , яким затверджено нову редакцію Закону № 2453-VІ (2453-17) , статтею 147 якого встановлено, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону № 192-VІІІ (192-19) , який набрав чинності 29 березня 2015 року, КМУ зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, тобто у строк до 29 червня 2015 року.

Разом з тим, у вказаний строк, а також станом на день звернення ОСОБА_4 з даним позовом, вимоги Закону № 192-VІІІ (192-19) Урядом не виконані, у зв'язку з чим порушено право позивача, гарантоване йому статтею 147 Закону № 2453-VІ, на одержання заробітної плати у відповідному розмірі.

Так, у відповідності до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України від 27 лютого 2014 року № 794-VII "Про Кабінету Міністрів України" (794-18) (далі - Закон № 794-VII (794-18) , в редакції періоду спірних правовідносин).

За змістом статей 1, 2 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади до основних завдань якого належать, зокрема, спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Статтями 3 і 19 цього ж Закону встановлено, що діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості та спрямовується, крім іншого, на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України (254к/96-ВР) та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів.

Наведене кореспондується з положеннями статті 21 Закону № 794-VII частинами 1, 2 якої встановлено, що Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.

Частиною 3 цієї ж правової норми Закону № 794-VII (794-18) передбачено, що питання діяльності міністерств у Кабінеті Міністрів України представляють відповідні міністри.

Відповідно до статті 6 Закону № 794-VII до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України.

За приписами пунктів 1, 5, 6 статті 42 Закону № 794-VII Прем'єр-міністр України: 1) керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує діяльність Кабінету Міністрів України на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення інших повноважень, покладених на Кабінет Міністрів України; 5) формує проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів України; 6) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них.

В свою чергу, міністр України - член Кабінету Міністрів України, згідно з положеннями статті 44 Закону № 794-VII, забезпечує, зокрема, виконання програми діяльності Кабінету Міністрів України, формування та реалізацію державної політики, виконання інших покладених на Кабінет Міністрів України завдань і повноважень у відповідній сфері; вносить на розгляд Кабінету Міністрів України: пропозиції щодо вирішення питань, пов'язаних з виконанням своїх повноважень із спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади; погоджує проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, що вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України, з питань, що належать до сфери діяльності міністерства, центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується ним; подає на розгляд Кабінету Міністрів України проекти законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, розробником яких є міністерство чи центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується ним; здійснює підготовку питань для розгляду Кабінетом Міністрів України; бере участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів України та вносить пропозиції щодо порядку денного засідань Кабінету Міністрів України.

Також, згідно статті 50 Закону № 794-VII міністр - член Кабінету Міністрів України має право ініціативи у прийнятті актів Уряду, готує проекти таких актів і вносить їх на розгляд КМУ.

За правилами статті 51 Закону № 794-VII постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.

Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, відповідач розпочав підготовку до приведення своїх нормативно - правових актів, зокрема, і постанови КМУ № 268 (268-2006-п) , у відповідність із Законом № 192-VІІІ (192-19) , статтею 147 Закону № 2453-VІ лише 16 березня 2015 року, тоді як зазначений законодавчий акт був прийнятий ще 12 лютого 2015 року, при цьому не вказав на наявність обставин, які б перешкоджали вчиненню таких дій.

Окрім цього, розглядаючи справу, суди наголосили на тому, що підготовлений Міністерством юстиції проект відповідної постанови КМУ неодноразово повертався на доопрацювання та додаткове погодження, а її розгляд відкладався, крім іншого, у зв'язку неналежним рівнем опрацювання Міністерством доручення Уряду і наявністю організаційних недоліків у роботі відповідача.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи відповідача про те, що виконання покладених на нього Законом № 192-VІІІ (192-19) обов'язків передбачає участь і інших суб'єктів, зокрема, відповідних Міністерств, які є самостійними юридичними особами і несуть персональну відповідальність за виконання покладених на них завдань, оскільки згідно вимог статті 3 Закону № 794-VII діяльність КМУ ґрунтується на принципі солідарної відповідальності, який, за змістом частини 1 статті 45 цього ж Закону означає, що члени Кабінету Міністрів України (в тому числі і міністри, як представники відповідних Міністерств) несуть солідарну відповідальність за результати діяльності Кабінету Міністрів України як колегіального органу виконавчої влади.

Комплексний аналіз наведених положень законодавства, в контексті встановлених судами обставин справи, дає колегії суддів підстави для висновку, що КМУ, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, маючи відповідні повноваження, повинен був забезпечити виконання підпункту 2 пункту 13 розділу II Закону № 192-VIII (192-19) у встановлений цим Законом строк, однак починаючи з моменту прийняття такого Верховною Радою України (12 лютого 2015 року) і до внесення відповідних змін до постанови КМУ № 268 (268-2006-п) (2 вересня 2015 року) цього не зробив.

Сама по собі наявність вчинення певних дій відповідачем не свідчить про здіснення ним усіх можливих, необхідних і залежних від нього заходів у розумні строки, спрямованих на виконання підпункту 2 пункту 13 розділу II Закону № 192-VIII (192-19) .

Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак, суди попередніх інстанцій, на підставі наявних у справі даних, поданих сторонами доказів, а також пояснень осіб, які беруть участь у справі дійшли правильного висновку, що відповідач не довів правомірність своїх дій в контексті дотримання ним визначеного Законом № 192-VIII (192-19) строку, на протязі якого КМУ був зобов'язаний вчинити передбачені ним дії.

Ураховуючи наведене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, такі ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм, а тому підстав для скасування оскаржуваних судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Не може бути скасовано правильне і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.