Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,

КафідовоїО.В., Фаловської І.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу Кудрявцева Тетяна Миколаївна, про визнання договору дарування недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 02 грудня 2009 року він та ОСОБА_6 уклали договір дарування житлового будинку № АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що він помилився в природі договору, оскільки при підписанні зазначеного договору вважав, що укладає договір довічного утримання, іншого житла у нього немає, він проживав і проживає у ньому, ОСОБА_3 просив визнати договір дарування від 02 грудня 2009 року недійсним.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено з інших правових підстав.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 пропустив трирічний строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявила відповідач.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову з інших правових підстав, апеляційний суд виходив із того, що позивачеві при укладенні оспорюваного правочину були роз'яснені правові наслідки договору дарування і він підтвердив дійсність своїх намірів на його укладення. Крім того, ОСОБА_3 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження укладення ним спірного договору під впливом помилки щодо природи правочину і того, що його наміром було укладення договору довічного утримання.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами установлено, що 02 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування житлового будинку № АДРЕСА_1.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилався на те, що він помилився щодо природи правочину, оскільки при підписанні зазначеного вище договору він вважав, що укладає договір довічного утримання.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" судам роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постановах № 6-202цс15 від 21 жовтня 2015 року № 6-93цс16 від 16 березня 2016 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

На наведене суд апеляційної інстанції уваги не звернув та у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив тверджень позивача про те, що він є людиною похилого віку, не врахував стану його здоров'я і потреби у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі та того, що після укладення договору дарування він продовжує проживати у спірному житловому будинку, іншого житла не має, тобто не перевірив, чи мав позивач намір відчужувати цей житловий будинок.

Отже, апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів і ухвалив своє рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.