711/3681/15-ц - 20.09.2017 Прийняття - Юридический Харьков плюс

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Вінніченко Жанна Вікторівна, про визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності, визнання договорів дарування недійсними та визнання права власності на майно, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу ВінніченкоЖанна Вікторівна, про визнання права власності на майно, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що перебула в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 01 жовтня 1988 року.

Зазначала, що у лютому 1995 року шлюб між ними було розірвано, але про це їй не було відомо, оскільки з позовом про його розірвання звертався її чоловік. При цьому свідоцтво про розірвання шлюбу ОСОБА_4 отримав лише 20 лютого 2007 року. Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 19 березня 2015 року встановлено факт її проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 21 лютого 2007 року по 19 березня 2015 року. Фактично, з часу укладення шлюбу у 1988 році і по час подання позову вона і ОСОБА_4 проживали однією сім'єю, зареєстровані в одному і тому самому житловому приміщенні, вели та ведуть спільне господарство, виховують спільну доньку.

Після ухвалення апеляційним судом Черкаської області рішення від 19 березня 2015 року їй стало відомо, що ОСОБА_4 придбав за договором купівлі-продажу від 06 березня 2007 року однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. При цьому на підставі договорів дарування від 23 квітня 2010 року та 19 березня 2012 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 спочатку 1/2 частини вказаної квартири, а потім і іншу, належну їй, 1/2 частини, без отримання її письмової згоди на вчинення вказаного правочину.

Враховуючи, що спірна квартира була придбана ОСОБА_4 за спільні кошти подружжя, в період проживання їх однією сім'єю, просила визнати однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4; визнати недійсними договори дарування від 23 квітня 2010 року та 19 березня 2012 року, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини спірної квартири.

У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5, обґрунтовуючи його тим, що в 1995 році через непорозуміння та суперечки в сім'ї він звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 02 лютого 1995 року шлюб між ним та ОСОБА_3 розірвано, але дружина про це не знала і вони продовжували проживати однією сім'єю. Вказував, що з моменту реєстрації шлюбу у 1988 році і на час звернення із даним позовом він проживав і проживає однією сім'єю зі своєю дружиною, вони вели та ведуть спільне господарство, виховують дочку, мають спільні доходи та спільні витрати. У 2010 році та 2012 році таємно від дружини він оформив договори дарування квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_5, що вважає своєю особистою помилкою. Вказана квартира була придбана ним за спільні кошти сім'ї у ОСОБА_7 згідно з договором купівлі-продажу від 06 березня 2007 року.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_4 просив визнати за ним право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Визнано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Визнано недійсними договори дарування часток спірної квартири від 23 квітня 2010 року та 19 березня 2012 року, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини спірної квартири.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, ознайомившись із запереченнями на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, при цьому була відчужена ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_3, що є підставою для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення первісного та зустрічного позовів з огляду на те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 при укладенні договорів дарування квартири діяли недобросовісно по відношенню до ОСОБА_3, що в сукупності з відсутністю нотаріально посвідченої згоди останньої на відчуження спірної квартири, є підставою, передбаченою ч. 1 ст. 203 ЦК України, для визнання їх недійсними та визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_4 і ОСОБА_3

Колегія суддів не може погодитися із висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 жовтня 1988 року, який було розірвано за рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 02 лютого 1995 року.

20 лютого 2007 року відділом РАЦС по Придніпровському району м. Черкаси ОСОБА_4 видано свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1.

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 06 березня 2007 року, посвідченим нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Захарченко А.І., ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_4 купив однокімнатну квартиру АДРЕСА_1,загальною площею 37,8 кв. м.

Відповідно до договору дарування від 23 квітня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Вінніченко Ж.В., ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 1/2 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з договором дарування від 19 березня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Вінніченко Ж.В., ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 інші 1/2 частки у праві власності на вказану квартиру.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 19 березня 2015 року встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 21 лютого 2007 року по день ухвалення рішення.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконанняцього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого ст. 215, 216 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16.

Встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та була відчужена ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_3, суд першої інстанції не врахував зазначені вище положення законодавства та помилково вважав, що оспорювані договори безумовно підлягають визнанню недійсними, оскільки укладені без письмової згоди ОСОБА_3

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції звернув увагу на необхідність встановлення недобросовісності дій того з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третьої особи - контрагент за таким договором, однак дійшов помилкового висновку про наявність в діях ОСОБА_5 ознак недобросовісності, оскільки вона на момент укладення договору була обізнана з тим, що ОСОБА_4 після розірвання шлюбу продовжував проживати з ОСОБА_3 однією сім'єю, а тому придбана ним квартира є їхньою спільною сумісною власністю.

Судом не було враховано, що відповідно до умов укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договорів дарування спірної квартири, ОСОБА_4 було зазначено, що вказана квартира є його особистою власністю, придбана після розірвання шлюбу та будь-які права третіх осіб щодо відчуженої квартири відсутні.

Беручи до уваги зазначене, ОСОБА_5 при укладенні оспорюваних договорів не знала про наявність прав щодо вказаного нерухомого майна у ОСОБА_3 При цьому, враховуючи, що рішення апеляційного суду Черкаської області від 19 березня 2015 року, яким було встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 21 лютого 2007 року по день ухвалення рішення, було ухвалене після укладення оспорюваних договорів, ОСОБА_5 не могла знати про належність спірної квартири на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Крім того, судом апеляційної інстанції не було враховано, що відповідно до положень ч. 2 ст. 372 ЦК України, ч. 1 ст. 70 СК України презюмується, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, а тому згідно з ст. 361 ЦК України ОСОБА_4 мав право розпорядитись належною йому часткою.

Беручи до уваги зазначене, суд апеляційної інстанції не визначився із характером спірних правовідносин, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, щодо недобросовісності дій набувача за оспорюваними договорами, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для визнання договорів дарування від 23 квітня 2010 року та 19 березня 2012 року, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, недійсними та визнання права власності на вказану квартиру за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку із чим ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України.