Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дем'яносова М.В.,

суддів: Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О.,

Маляренка А.В., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь борг у розмірі 50 тис. грн, штраф за несвоєчасне виконання умов договору за період із 26 червня 2014 року по 20 березня 2015 року - 1 335 000 грн та 3 % річних за вказаний період у сумі 1 097 грн 26 коп., а всього - 1 386 097 грн 26 коп.

Позов обґрунтовано тим, що 26 серпня 2013 року позивач передав відповідачу у позику грошові кошти в сумі 50 тис. грн, які відповідно до умов договору позики від 29 серпня 2013 року відповідач мав повернути протягом 10 місяців, тобто до 26 червня 2014 року, однак зобов'язання не виконав навіть частково. Письмова претензія позивача від 15 вересня 2014 року залишена відповідачем без уваги.

Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги у частині розміру штрафу та просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь штраф у сумі 400 тис. грн, із яких: 100 тис. грн - відповідно до ухваленого судом раніше заочного рішення у справі та додатково 300 тис. грн - за час затягування відповідачем розгляду справи.

В останній заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_3 доповнив свої позовні вимоги вимогою про стягнення з ОСОБА_4 на свою користь додатково суми штрафу у розмірі 300 тис. грн.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 29 серпня 2013 року в розмірі 50 тис. грн, штраф у сумі 100 тис. грн, 3 % річних за період із 27 червня 2014 року по 20 березня 2015 року в сумі 1 097 грн 26 коп., а всього - 151 097 грн 26 коп.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Судом установлено, що згідно з письмовою розпискою від 26 серпня 2013 року та укладеного 29 серпня 2013 року договору грошової позики позивач надав відповідачу в позику грошові кошти у сумі 50 тис. грн, а останній зобов'язався повернути їх протягом 10 місяців, по 5 тис. грн кожного місяця.

Відповідно до розділу 6 вищевказаного договору грошової позики за невиконання умов договору до позичальника застосовуються штрафні санкції у розмірі 5 тис. грн за кожен день прострочки.

Взятих за договором зобов'язань відповідач не виконав та в обумовлений договором строк до 26 серпня 2014 року і станом на час розгляду справи у суді отриманих коштів не повернув.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача посилався на те, що грошові кошти у сумі 50 тис. грн згідно з розпискою та договором позивачем відповідачу фактично не передавались; розписку і договір було складено на підтвердження виконання зобов'язань перед позивачем іншої особи - ОСОБА_6 за придбання у останнього обладнання.

Оцінивши належним чином подані сторонами докази, суд першої інстанції з урахуванням положень ст. ст. 10, 58- 60, 212 ЦПК України правильно виходив із того, що стороною відповідача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову, натомість правильно вважав, що факт отримання відповідачем від позивача позики у сумі 50 тис. грн підтверджується наданими оригіналами розписки від 26 серпня 2013 року та договору грошової позики від 29 серпня 2013 року (а. с. 28-31), які в силу ст. ст. 207, 1047 ЦК України є належними доказами укладення договору та передачі коштів.

Установивши, що відповідач у визначений у договорі позики строк не повернув позивачу отриманих у позику коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу у розмірі 50 тис. грн.

Разом із тим з урахуванням положень ст. ст. 625, 1050 ЦК України, враховуючи факт несвоєчасного повернення відповідачем отриманих у позику коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних від простроченої суми позики за період із 27 червня 2014 року по 20 березня 2015 року у сумі 1 097 грн 26 коп. (50 тис. грн х 3 % х 267 днів).

Із посиланням на ст. ст. 549, 551, 616 ЦК України суд дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру штрафу, що підлягає стягненню з відповідача, до 100 тис. грн, адже заявлена позивачем остаточно до стягнення сума штрафу у розмірі 400 тис. грн значно перевищує розмір неповернутої позики, задовольнивши тим самим відповідні позовні вимоги частково.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про часткове задоволення указаного позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58- 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Так, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що вищевказаний договір грошової позики не підписаний позикодавцем, крім того, у справі відсутній графік погашення позики як додаток 1 до договору.

Також апеляційний суд виходив із того, що судом належно не встановлено предмета та правових підстав заявлених вимог, не роз'яснено відповідачу стосовно подання зустрічного позову про встановлення нікчемності або про визнання недійсним оспорюваного договору, а також не визначено правового становища ОСОБА_6

У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Однак вищевказані положення норм матеріального права залишилися поза увагою апеляційного суду, як і та обставина, що на обґрунтування своїх позовних вимог позивач надав як копії, так і оригінали таких доказів: письмової розписки, складеної і підписаної власноручно ОСОБА_4, а також договору грошової позики, який також містить підпис позичальника ОСОБА_4

Так, дійсно, згідно з копією указаного договору грошової позики, який міститься на а. с. 7, навпроти графи позикодавця ОСОБА_3, відсутній підпис.

Водночас оригінал вищевказаного договору позики, який знаходиться на а. с. 28-29, містить підписи як позичальника ОСОБА_4, так і позикодавця ОСОБА_3

Разом із тим апеляційний суд у достатньому обсязі не визначився із правовими наслідками непідписання указаного договору саме позикодавцем, враховуючи наявність у нього оригінала боргового документа станом на час розгляду справи в суді, а також неоспорення цього договору позичальником.

Крім того, зі справи вбачається, що під час розгляду справи інтереси відповідача ОСОБА_4 представляв ОСОБА_7 на підставі відповідної довіреності, яка міститься на а. с. 97, і саме він брав участь у судових засіданнях, подавав заперечення проти позову.

Так, у своїх запереченнях проти позову представник відповідача посилався на удаваність договору, оскільки він укладений без мети створення правових наслідків (а. с. 124).

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 зазначив про фіктивність договору (а. с. 194).

Натомість на а. с. 181 міститься журнал судового засідання Кіровського районного суду м. Дніпропетровська, згідно з яким представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_7 - визнавав позов тільки у частині 30 тис. грн, в іншій частині просив відмовити.

Зі справи не вбачається, що сторона відповідача подавала відповідний позов про визнання недійсним (із підстав удаваності чи фіктивності) укладеного між позивачем та відповідачем договору позики.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ст. 204 ЦК України закріплюєпрезумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Апеляційний суд усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 316 ЦПК України залишив поза увагою положення ч. 1 ст. 11 ЦПК України, згідно з якою суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, як і ту обставину, що у цій справі вимоги про визнання недійсним зазначеного договору не заявлялися.

Враховуючи вимоги ст. ст. 11, 303, 309 ЦПК України, а також положення ст. 1 ЦПК України, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, колегія суддів вважає, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції із вищевикладених підстав.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року скасувати, рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2016 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.