751/8297/15-ц Про встановлення порядку користування земельною ділянкою - 20.09.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Чернігівської міської ради про встановлення порядку користування земельною ділянкою, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнила, та остаточно просила встановити порядок користування земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за варіантом № 2 висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 30 квітня 2016 року № 49-15С, а саме: виділити їй у користування земельну ділянку площею 379 кв. м (на плані позначено синім кольором); виділити ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у користування земельну ділянку площею 159 кв. м (на плані позначено червоним кольором); залишити у спільному користування земельну ділянку площею 10 кв. м (на плані позначено білим кольором); стягнути з неї на користь ОСОБА_4 2 605 грн компенсації вартості вбиральні (на плані позначено літ. "В"); стягнути з відповідачів усі понесені нею судові витрати.

Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що 16 серпня 1962 року її батьку ОСОБА_6 було надано у безстрокове користування земельну ділянку загальною площею 540 кв. м для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно. 08 січня 2003 року батько подарував їй будинок, 100 % готовності, із недобудованою прибудовою, процент готовності - 25 %, із надвірними спорудами, загальною площею 119,6 кв. м, у будинковолодінні під № АДРЕСА_1. На вказаній ділянці побудований ще один будинок, 13/16 частини якого належить брату позивача - ОСОБА_4 та 3/16 - її сестрі ОСОБА_5 Проте позивач не може повноцінно користуватися своєю власністю, оскільки ОСОБА_4 користується усією земельною ділянкою. Відповідно до висновку експерта від 30 квітня 2016 року № 49-15С 7/10 частини від комплексу будівель, що розташовані на спірній земельні ділянці, належать позивачу, а 3/10 - відповідачам ОСОБА_4 і ОСОБА_5, а тому і частки земельної ділянки повинні бути виділені відповідно.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 17 червня 2016 року позов задоволено частково.

Виділено ОСОБА_3 у користування земельну ділянку площею 379 кв. м (на плані позначено синім кольором), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно з варіантом № 2 висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 30 квітня 2016 року № 49-15С.

Виділено ОСОБА_4 у користування земельну ділянку площею 159 кв. м (на плані позначено червоним кольором), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно з варіантом № 2 висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 30 квітня 2016 року № 49-15С.

Залишено у спільному користуванні земельну ділянку площею 10 кв. м (на плані позначено білим кольором), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно з варіантом № 2 висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 30 квітня 2016 року № 49-15С.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 2 605 грн компенсації вартості вбиральні, що позначена на плані літ. "В".

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте рішення апеляційного суду не відповідає зазначеним нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачеві належить 7/10 частини від комплексу будівель, що розташовані на спірній земельній ділянці, а відповідачу ОСОБА_4 - 3/10 частини.

Керуючись ч. 4 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент укладання договору дарування та набуття права власності в порядку спадкування), суд дійшов висновку, що оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться у спільному користуванні позивача і відповідача ОСОБА_4, між ними існує спір із приводу меж, розміру та порядку користування земельною ділянкою, тому з урахуванням висновку судової будівельно-технічної експертизи від 30 квітня 2016 року № 49-15С суд вважав наявними правові підстави для встановлення порядку користування вказаною земельною ділянкою, виходячи з фактичної площі земельної ділянки, належності частин будинків кожному зі співвласників.

Скасовуючи рішення місцевого суду й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні указаного позову, апеляційний суд виходив із того, що судом не в повній мірі з'ясовані й досліджені обставини справи, внаслідок чого суд прийшов передчасного висновку про можливість встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою за другим варіантом судової будівельно-технічної експертизи, який, на думку апеляційного суду, не можна визнати справедливим.

Зокрема, апеляційний суд виходив із того, що, уклавши 08 січня 2003 року договір дарування, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не обумовили розміру земельних ділянок для потреби кожного із них ні в частинах, ні в реальних розмірах; доказів встановлення порядку користування присадибною ділянкою між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 суду не надано, крім того, не надано правовстановлюючих документів на присадибну земельну ділянку по АДРЕСА_1 у м. Чернігові.

У зв'язку з цим апеляційний суд вважав, що після укладення договору дарування до ОСОБА_3 перейшло право безстрокового користування земельною ділянкою з невизначеною площею, оскільки при укладенні договору дарування частки земельної ділянки для ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не визначалися і не встановлювалися.

Також апеляційний суд вважав установленим, що за вказаним договором дарування від 08 січня 2003 року об'єктами дарування були не частини у спільній частковій власності нерухомого майна, а окремі і самостійні об'єкти нерухомості - незакінчений будівництвом житловий будинок із недобудованою прибудовою та надвірні будівлі: гараж і сарай; після укладення договору дарування належні ОСОБА_6 та ОСОБА_3 самостійні об'єкти нерухомості не набули статусу об'єктів права спільної часткової власності.

Апеляційний суд дійшов висновку, що розміщені на спірній земельній ділянці різні і самостійні об'єкти нерухомості, які на теперішній час належать ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не є об'єктами спільної часткової власності у розумінні глави 26 чинного ЦК України (435-15) , а ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не є суб'єктами права спільної часткової власності.

Виходячи з викладеного та посилаючись на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, апеляційний суд дійшов висновку, що при встановленні порядку користування спірною земельною ділянкою між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та визначенні розміру земельної ділянки необхідно було виходити із вартості будівель і споруд, розташованих на земельній ділянці по АДРЕСА_1 у м. Чернігові, станом на 08 січня 2003 року, на час укладення договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, оскільки внаслідок розбудови отриманого у дар житлового будинку, збільшення розміру земельної ділянки, набутої у користування останньою при укладенні договору дарування, чинним цивільним та земельним законодавством не передбачено.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 143 ЦПК України).

Висновок експерта визнається одним із доказів поряд з іншими, але саме за допомогою експертизи встановлюються факти, які потребують спеціальних знань, якими ні суд, ні особи, які беруть участь у справі, як правило, не володіють. Тому, якщо особою, яка бере участь у справі, заявлено клопотання про призначення експертизи, суду слід з'ясувати, які саме обставини можливо встановити шляхом проведення експертизи, чи мають ці обставини значення для справи та чи потребує встановлення цих обставин спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент укладання договору дарування та набуття права власності в порядку спадкування) при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у пп. "ґ" п. 18 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (із змінами, внесеними згідно з постановою від 19 березня 2010 року № 2 (v0002700-10) ), вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку,

суди мають виходити з того, що: при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30 ЗК України до

набувача від відчужувача переходить належне йому право власності

або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року у таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК України (2001 року) на підставі цивільноправових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі ст. 377 ЦК України, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V (997-16) - і згідно зі ст. 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування.

У разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох

осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 року до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право

власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони

розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до ст. 377 ЦК України і ст. 120 ЗК України (в редакції Закону України від 5 листопада 2009 року № 1702-VI (1702-17) .

Разом із тим у п. 18-1 роз'яснено, що при вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з'ясовувати, зокрема, чому це питання не було визначено в договорі, можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

Однак вищевказаних роз'яснень не враховано апеляційним судом у взаємозв'язку із проведеною у справі судовою будівельно-технічною експертизою від 30 квітня 2016 року № 49-15С; на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, що призвело до помилкового висновку про відмову у захисті прав позивача.

Недослідження доказів та невстановлення обставин не може бути підставою для відмови у захисті права позивача, адже саме на суд як на державний орган покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку з чим суд має право й зобов'язаний визначити характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Крім того, колегія суддів вважає помилковим посилання апеляційного суду на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 та від 13 квітня 2016 року № 6-253цс16, адже згідно зі змістом цих постанов предметами позовів було відповідно поділ земельної ділянки та зобов'язання вчинити дії, а також визнання недійсними рішень та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а в цій справі - встановлення порядку користування земельною ділянкою. Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦПК України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 355 цього Кодексу. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалене у справі рішення апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.