Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Стародуба О.П.,

Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, Голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області про визнання дій протиправними, скасування розпорядження та зобов'язання вчинити певні дії,

В серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, Голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області Маршалка В.А. від 26.06.2015 р. № 39-к про звільнення його з посади начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), зобов'язання поновити його на посаді начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області і виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі на час винесення судового рішення та стягнути моральну шкоду у сумі 100 000,00грн.

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07.10.2015 р. позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області Маршалка В.А. від 26.06.2015 р. № 39-к про звільнення ОСОБА_4 з 26.06.2015 р. з посади начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України; зобов'язано Білоцерківську районну державну адміністрацію Київської області поновити ОСОБА_4 на посаді начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 5645,50 грн. та моральну шкоду у розмірі 5000,00 грн.; в задоволенні решти позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.12.2015 р. рішення першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області Маршалка Вадима Анатолійовича від 26.06.2015 р. № 39-к про звільнення ОСОБА_4 з 26.06.2015 р. з посади начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості райдержадміністрації відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України; зобов'язано Білоцерківську районну державну адміністрацію Київської області поновити ОСОБА_4 на рівнозначній посаді в Білоцерківській районній державній адміністрації Київської області та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 5645,50 грн.; в задоволенні інших вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просив судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення першої інстанції залишити в силі.

При цьому, обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач посилався на порушення апеляційним судом норм ст. 235 КЗпП України, відповідно до якої в разі незаконного звільнення особа поновлюється саме на попередній роботі, а також безпідставну відмову в задоволенні позову щодо відшкодування моральної шкоди, спричиненої таким звільненням, відповідно до ст. 237-1 КЗпП України.

Відповідно до ч.2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що розпорядженням голови Білоцерківської РДА Київської області від 30.09.2010 р. № 786 ОСОБА_4 з 01.10.2010 р. призначено за конкурсом відповідно до ст.15 Закону України "Про державну службу" на посаду начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області з посадовим окладом згідно штатного розпису та присвоєно йому тринадцятий ранг державного службовця.

Відповідно до розпорядження Білоцерківської РДА від 17.03.2015 р. № 160 "Про упорядкування структури Білоцерківської районної державної адміністрації" шляхом реорганізації управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості утворено відділ економічного прогнозування та інвестиційної діяльності райдержадміністрації, на який покладено функції та повноваження реорганізованого управління; крім того, в управлінні економічного розвитку, торгівлі та промисловості РДА скорочено, зокрема, посаду начальника управління, а в структуру новоствореного відділу економічного прогнозування та інвестиційної діяльності РДА включено посади начальника відділу - 1 одиниця, головного спеціаліста - 3 одиниці, спеціаліста І категорії - 1 одиниця.

25.03.2015 р. на адресу позивача надсилалося повідомлення про наступне вивільнення, а 15.05.2015 р. - попередження про звільнення на підставі п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, в якому йому було запропоновано посаду головного спеціаліста відділу містобудування, архітектури та розвитку інфраструктури Білоцерківської РДА, проте, докази отримання позивачем зазначених документів та ознайомлення з ними відсутні.

Розпорядженням голови Білоцерківської РДА від 26.06.2015 р. № 39-к позивача з 26.06.2015 р. звільнено з посади начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості райдержадміністрації на підставі п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням займаємої ним посади.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами не надано доказів попередження позивача за два місяці про наступне вивільнення та пропонування вакантних посад, від переведення на які він би відмовився, а також не враховано його переважного права на залишення на роботі; крім того, саме звільнення відбулось у період його тимчасової непрацездатності, а допущені відповідачем порушення законодавства завдали позивачеві моральної шкоди.

Суд же апеляційної інстанції по суті погодившись з висновком суду першої інстанції щодо допущених відповідачами порушень та враховуючи, що очолюване позивачем управління було реорганізовано, зазначив про необхідність його поновлення на рівнозначній посаді; крім того, вказав на недоведення позивачем причинного зв'язку між діями відповідача та завданою йому моральною шкодою, незазначення конкретно у чому саме полягає така шкода й мотивів, з яких він виходив, визначаючи розмір останньої.

Колегія ж суддів Вищого адміністративного суду України, здійснивши касаційний перегляд справи, вказує на таке.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Частинами 1, 2, 6 статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Отже, підставами для звільнення працівника за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України можуть бути зміни в організації виробництва і праці шляхом реорганізації підприємства, установи чи організації або зміни в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною ж 2 статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (ч.3 ст. 40 КЗпП України).

Відповідно до ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також визначено категорії працівників, яким надається перевага в залишенні на роботі при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації.

За змістом же ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) зазначено, що, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Роботодавець є таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст. 40, ч.3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявні вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 р. у справі № 6-40цс15.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 13.03.2015 р. по 20.03.2015 р., з 23.03.2015 р. по 03.04.2015 р., з 06.04.2015 р. по 08.04.2015 р., з 09.04.2015 р. по 30.04.2015 р. позивач перебував на амбулаторному лікуванні, з 05.05.2015 р. по 25.05.2015 р. - на стаціонарному лікуванні, з 26.05.2015 р. по 03.06.2015 р. - на амбулаторному лікуванні, з 04.06.2015 р. по 19.06.2015 р. - на стаціонарному лікуванні, а з 22.06.2015 р. по 01.07.2015 р. здійснював догляд за хворою дитиною.

При цьому, всі листки непрацездатності були направлені позивачем за місцем роботи та отримані уповноваженою особою, про що, як встановлено судами, свідчать копії рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень з копіями описів вкладення до конвертів.

Враховуючи викладене та зважаючи, що відповідачами не надано належних та допустимих доказів того, що позивача було попереджено за два місяці про наступне вивільнення та запропоновано йому вакантні посади, які б він відповідно до свого кваліфікаційно-освітнього рівня міг зайняти, а також беручи до уваги ту обставину, що звільнення позивача здійснено в період його тимчасової непрацездатності, суди попередніх інстанцій прийшли до правильного висновку про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області Маршалка В.А. від 26.06.2015 р. № 39-к про звільнення ОСОБА_4 з 26.06.2015 р. з посади начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, що, як наслідок, з урахуванням норм ст. 235 КЗпП України, є підставою для поневолення його на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Проте, поновлюючи ОСОБА_4 на посаді, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність такого поновлення на рівнозначній посаді в Білоцерківській районній державній адміністрації Київської області, оскільки згідно зі статтею 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, тобто, працівник поновлюється на тій же посаді, з якої відбувалось таке звільнення (за обставин даної справи - начальника управління економічного розгляду, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області) й до такого висновку правильно прийшов суд першої інстанції.

Водночас, за змістом ч.1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно ж з ч.1 та ч.2 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Як зазначено в пунктах 4 та 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведено, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

Відмовляючи ж у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не навів доказів причинного зв'язку між діями відповідача та завданою йому моральною шкодою, не вказав конкретно, у чому полягає така шкода, а також не навів мотивів, з яких він виходив, визначаючи розмір останньої, з чим погоджується й колегія суддів суду касаційної інстанції.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

За правилами ж ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 224, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року в частині скасування постанови Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року щодо зобов'язання Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області поновити ОСОБА_4 на посаді начальника управління економічного розвитку, торгівлі та промисловості Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області скасувати та залишити в цій частині в силі постанову суду першої інстанції.

В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку та строки, передбачені главою 3 розділу IV КАС України (2747-15) .