У х в а л а
 
                          IМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
     5 вересня 2007 року м. Київ
 
        Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
 
                Верховного Суду України в складі:
     головуючого
     Патрюка М.В.,
     суддів:
     Костенка А.В.,
     Охрімчук Л.I.,
     Прокопчука Ю.В.,
     Сеніна Ю.Л.,
 
     розглянувши в судовому засіданні справу за позовом  ОСОБА_1до
відкритого акціонерного товариства (далі ВАТ)  "Запорізький  завод
феросплавів", Третьої Запорізької державної нотаріальної  контори,
ОСОБА_2, законного представника неповнолітнього ОСОБА_2 - ОСОБА_3-
про визнання недійсними свідоцтв про право власності й  про  право
на спадщину та визнання права на користування  жилим  приміщенням,
за  касаційною  скаргою  ОСОБА_1на   рішення   Орджонікідзенського
районного суду м. Запоріжжя від 25  грудня  2003  року  та  ухвалу
апеляційного суду Запорізької області від 6 квітня 2004 року,
 
                       в с т а н о в и л а:
 
     У березні 2001 року ОСОБА_4 звернулася в суду із  позовом  до
ВАТ "Запорізький завод феросплавів", Третьої Запорізької державної
нотаріальної    контори,    ОСОБА_2,    законного     представника
неповнолітнього ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про визнання недійсними свідоцтв
про право власності на житло від 10 вересня  1997  року,  свідоцтв
про право на спадщину за законом №  2-2210  та  №  2-2212  від  10
жовтня  1998  року  та  визнання  права  на   користування   жилим
приміщенням - АДРЕСА_1
 
     Свої вимоги позивачка обгрунтовує тим, що з  1992  року  вона
вселилася в АДРЕСА_1у м.  Запоріжжя  як  дружина  сина  наймача  -
ОСОБА_5 Постійно проживала в  цій  квартирі  з  ОСОБА_6  (наймачем
квартири), ОСОБА_7 (дружиною наймача) і ОСОБА_5  (сином  наймача),
вела з ними  спільне  господарство.  У  квітні  1997  року  в  них
народився син ОСОБА_8. У 1997 році померли батьки  чоловіка,  а  в
листопаді 2000 року помер він сам. Після смерті чоловіка позивачка
дізналася про приватизацію у вересні 1997  року  спірної  квартири
чоловіком і його  батьками  та  про  видачу  в  жовтні  1998  року
свідоцтв про право на  спадщину  після  смерті  останніх  на  ім'я
ОСОБА_5
 
     Посилаючись на те, що вона  із  сином  постійно  проживала  в
спірній  квартирі   як   член   родини   наймача,   вела   спільне
господарство, позивачка просила суд визнати за  нею  і  її  сином,
ОСОБА_5м, право користування жилим приміщенням, визнати недійсними
свідоцтва про право власності та про право на  спадщину,  оскільки
при приватизації житла були порушені їхні житлові права.
 
     Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя  від
25 грудня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного  суду
Запорізької області від 6 квітня 2004 року, у задоволенні позовних
вимог відмовлено.
 
     У касаційній скарзі  ОСОБА_1  просить  скасувати  ухвалені  у
справі  судові  рішення,  посилаючись  на  порушення  судами  норм
матеріального та процесуального права, а справу направити на новий
судовий розгляд до суду першої інстанції.
 
     Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга  підлягає
задоволенню, а судові рішення - скасуванню з  направленням  справи
на новий розгляд з таких підстав.
 
     Відповідно до ст. 202 ЦПК України 1963 ( 1501-06 ) (1501-06)
         року, який
діяв на час розгляду справи, рішення суду повинно бути законним  і
обгрунтованим.
 
     Згідно з вимогами  ст.  202-1  цього  Кодексу  при  ухваленні
рішення суд приймає рішення щодо:
 
     1) наявності обставин (фактів), якими обгрунтовувались вимоги
і заперечення та якими доказами вони підтверджуються;
 
     2) наявності інших фактичних даних (пропуск строку позовної
 
     давності тощо), які мають значення для  вирішення  справи,  а
також доказів на їх підтвердження.
 
     При  вирішенні  справи  суди  виходили  з  того,  що  ОСОБА_1
вселилась у спірну квартиру з порушенням ст.  65  ЖК  України  без
письмової згоди на таке вселення всіх членів  сім'ї  наймача,  без
прописки, а тому й не набула рівного з наймачем права користування
цим жилим приміщенням  і  права  на  його  приватизацію,  а  також
позивачка без поважних причин пропустила трирічний строк  позовної
давності, підстав для поновлення якого не вбачається.
 
     Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки
вони суперечать матеріалам справи та вимогам закону.
 
     Відповідно до ч. 2  ст.  64  ЖК  України( 5464-10 ) (5464-10)
           членами
родини наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно
проживають разом із членами родини наймача і ведуть з ними спільне
господарство. Вимоги позивачки про  захист  її  інтересів  із  цих
підстав судами залишено поза увагою.
 
     Відповідно  до  ч.  1  ст.  17  ЦК  УРСР  ( 1540-06 ) (1540-06)
          місцем
проживання  визнається  те  місце,  де  громадянин  постійно   або
переважно проживає.
 
     Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суди не  врахували,
що позивачка вселилася в спірну квартиру та проживала в ній з 1992
року, а з квітня 1997 року і її син, ОСОБА_5, та за  весь  час  їх
проживання  ніхто  з  родини  ОСОБА_1не  порушував   питання   про
виселення.
 
     Суди не перевірили й  не  дали  належної  оцінки  твердженням
позивачки про те, що її чоловік - ОСОБА_5. -  хотів  зареєструвати
її в спірній квартирі, про що свідчить заява ОСОБА_5 від 23 грудня
1999 року (а. с. 60), в якій останній звертається до ЖКО з вимогою
прописати ОСОБА_9 у спірну квартиру.
 
     Відповідно ч. 2 ст. 17 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         місцем  проживання
неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років,  визнається  місце
проживання батьків.
 
     Суди не зважили на те, що неповнолітній син позивачки ОСОБА_5
постійно проживав у спірній квартирі не тільки з матір'ю,  а  й  з
батьком ОСОБА_5, і не з'ясували, чи не набув він відповідно до  ч.
2 ст. 17 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         права на  житло,  чи  врахувано  його
інтереси при приватизації житла та чи не порушено при  цьому  його
права.
 
     ОСОБА_1 у позовній заяві та судових засіданнях посилалася  на
те, що ОСОБА_6 при  підписанні  заяви  про  приватизацію  квартири
страждав душевною хворобою, не розумів значення своїх дій і не міг
керувати  ними.  На  підтвердження  цього  в   матеріалах   справи
міститься акт амбулаторної судово-психіатричної експертизи  №  587
(а. с. 59).
 
     Проте й цьому доказу суди не дали належної оцінки.
 
     Залишаючи  без   зміни   рішення   суду   першої   інстанції,
апеляційний суд не звернув уваги на вказані вище обставини.
 
     Оскільки справа вирішена судом  з  порушенням  вимог  закону,
судові рішення підлягають  скасуванню  з  направленням  справи  на
новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених  ч.
2 ст. 338 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
        .
 
     Керуючись ст.ст.  338,  344,  345  ЦПК  України  ( 1618-15 ) (1618-15)
        ,
колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного  Суду
України
 
                         у х в а л и л а:
 
     Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.
 
     Рішення Орджонікідзенського районного суду м.  Запоріжжя  від
25 грудня  2003  року  та  ухвалу  апеляційного  суду  Запорізької
області від 6 квітня 2004 року скасувати, а  справу  направити  на
новий розгляд до суду першої інстанції.
 
     Ухвала оскарженню не підлягає.
 
     Головуючий М.В. Патрюк
 
     Судді: А.В. Костенко
 
     Ю.В. Прокопчук
 
     Л.I. Охрімчук
 
     Ю.Л. Сенін