Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів:

Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О., Мостової Г.І.,

Маляренка А.В., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 липня 2016 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з даним позовом, в якому просить усунути їй перешкоди у користуванні ѕ частини квартири АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_7 із вказаної квартири. При цьому позивач посилається на те, що їй за рішенням суду від 11 вересня 2013 року належить ѕ частини спірної квартири. Однак відповідач самовільно та одноособово зайняла квартиру, у зв'язку із чим позивач змушена звернутися до суду.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_6 у користуванні ѕ частинами квартири АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_2.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 21 липня 2016 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 31 травня 2016 року скасовано.

Ухвалено по справі нове рішення, яким в позові ОСОБА_6 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 суму сплаченого судового збору у розмірі 606 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач проживає у спірній квартирі без законних підстав, право власності на свою частку у спірній квартирі не зареєструвала, позивач як власник ѕ частини спірної квартири, і як одноособовий власник спірної квартири, вправі вимагати усунення перешкод у користуванні квартирою.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенніпозову, виходив з того, що позивачка є власником ѕ частини квартири, власник ј частки квартири не визначений, однак згідно з рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2013 року відповідач має право отримати у спадщину ј частини спірної квартири. Позивач, ставлячи питання про усунення перешкод у користуванні квартирою в цілому шляхом виселення відповідача, не врахувала, що вона має право на усунення перешкод у користуванні тільки тією частиною квартири, що є її власністю, однак частка позивачки у спірному майні не виділена.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Як установлено судами попередніх інстанцій, квартира АДРЕСА_3 знаходилася у спільній сумісній власності ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, яким належало по 1/3 частини квартири.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 жовтня 2013 року, встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_8, що підтверджується актовим записом про смерть № 5930.

Із заявами про прийняття спадщини звернулися син померлого - ОСОБА_9 і дружина померлого ОСОБА_10, які на момент відкриття спадщини проживали у вищезазначеній квартирі та мали там реєстрацію.

ОСОБА_7 у встановлений законом шеститимісячний термін в нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини не зверталася.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2009 року була визначена частка спадкодавця ОСОБА_11 у квартирі АДРЕСА_4у розмірі 1/3 частини.

09 листопада 2010 року ОСОБА_7 надала до нотаріальної контори заяву про те, що спадщину після смерті батька вона в установлені законом строки не прийняла, на неї не претендує.

Ні ОСОБА_10, ні ОСОБА_9 свідоцтво про право на спадщину не отримали.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер ОСОБА_9

Після смерті батька із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори звернулася ОСОБА_6

Мати померлого ОСОБА_9 - ОСОБА_10 надала до нотаріуса заяву про відмову від спадщини після смерті сина на користь онуки - ОСОБА_6

Після смерті батька ОСОБА_6 свідоцтво про право на спадщину спадкоємиця не отримала.

28 січня 2011 року ОСОБА_10 склала заповіт на користь ОСОБА_7 і ОСОБА_6 у рівних частках.

ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_10 померла.

Спадкоємці у встановлений законом строк надали нотаріусу заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10

Таким чином, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2013 року визнано за ОСОБА_6 право власності на ѕ частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 жовтня 2014 року позивач є власником зазначеної частини квартири.

Згідно з випискою з домової книги про склад сім'ї та реєстрацію від 19 листопада 2015 року № 2535 у квартирі АДРЕСА_1 особовий рахунок відкрито на ім'я ОСОБА_6 З даної довідки також слідує, що відповідач ОСОБА_7 не зареєстрована в спірній квартирі.

Судами на підставі актів про проживання у квартирі від 20 та 27 квітня 2016 року встановлено, що ОСОБА_7 проживає у кв. АДРЕСА_1. Відповідач не заперечувала вказані обставини.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

При цьому використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Так, у статті 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Аналогічні положення містяться й у статті 319 ЦК України.

Власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов'язки. Це конституційне положення пов'язане з принципом поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користувачів об'єктами власності. Власність зобов'язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників з боку держави, громадянина чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.

Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян, суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не погіршувати природну якість землі, води, інших об'єктів природи. Під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства.

Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 3 ст. 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого житлового приміщення.

Суди попередніх інстанцій у порушення ст. ст. 213- 214 ЦПК України, не визначившись з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, належним чином не обґрунтували своїх висновків, не звернули уваги на те, що у власності позивача знаходиться ѕ частини квартири, не встановили обставин, що мають значення для справи, та не дослідили наявних у матеріалах справи доказів, не навели при цьому переконливих доводів їх належності та допустимості, зокрема не взяли до уваги, що відповідач має право на отримання ј частини квартири у спадок, однак не з'ясували, чи зверталася ОСОБА_7 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, чи самоправно нею було зайнято жиле приміщення, та дійшли передчасних висновків у справі.

Таким чином, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.