Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства "Мегабанк", ОСОБА_5, третя особа - служба у справах дітей Вінницької міської ради Вінницької області, про визнання договору купівлі-продажу недійсним за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Мегабанк" на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 листопада 2016 року,

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 5 вересня 2008 року між нею та публічним акціонерним товариством "Мегабанк" (далі - ПАТ "Мегабанк") укладено іпотечний договір на забезпечення виконання нею зобов'язання за кредитним договором від 5 вересня 2008 року, згідно з яким вона отримала кредит у розмірі 21 900 доларів США на строк до4 вересня 2018 року. За умовами договору вона передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належала їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 березня 2008 року, та в якій вона проживала з дочкою - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

28 травня 2015 року під час примусового виконання рішення суду про виселення її та неповнолітньої дочки з квартири, яка є предметом іпотеки, без надання іншого житла, вона дізналась про те, що 26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, право користування якою з народження мала дочка, без попереднього дозволу органу опіки та піклування з порушенням вимог законодавства, що захищають майнові права неповнолітніх, зокрема, Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (2623-15) , Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) .

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 на підставі ст. ст. 203, 215, 224 ЦК України просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 26 січня 2015 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 7 листопада 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_5 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ПАТ "Мегабанк" просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII"Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, чинності.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири є недійсним, оскільки неповнолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент укладення договору мала право користування квартирою, що була постійним і єдиним місцем її проживання, у зв'язку з чим для укладення спірного договору необхідна була згода органу опіки та піклування.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 5 вересня 2008 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 21 900 доларів США на строк до4 вересня 2018 року. У цей же день на забезпечення виконаннякредитного зобов'язання між ними укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 15 квітня 2010 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Мегабанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі177 057 грн 63 коп. та звернуто стягнення на предмет іпотеки.

26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому відповідно до ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Судом установлено, що на момент укладення між сторонами іпотечного договору неповнолітня дитина у спірній квартирі зареєстрована не була, не проживала та права власності на спірну квартиру не мала.

Відповідно до чч. 2 - 4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року № 6-3005цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

За результатами проведення досудового розслідування та досудового слідства ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 21 червня 2013 року встановлено, що ОСОБА_3 з метою отримання кредиту підробила довідку про склад зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1, у зв'язку з чим скоїла злочин, передбачений ч. 4 ст. 358 КК України, використання завідомо підробленого документа.

Пунктом 5.1. іпотечного договору передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, а також з інших підстав, передбачених чинним законодавством України, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Згідно з п. 5.2.1. іпотечного договору застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме: іпотекодержатель має право при зверненні на предмет іпотеки від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, у порядку, встановленому чинним законодавством.

Таким чином, ПАТ "Мегабанк" на підставі п. 5.2.1. іпотечного договору та в порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку" вчинив договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Проте суди на зазначене уваги не звернули та не врахували, що договір купівлі-продажу квартири відбувався на підставі іпотечного договору, який на момент вчинення правочину та на даний час є чинним.

Також суди не надали належної правової оцінки тому факту, що саме ОСОБА_3, будучи ознайомленою з умовами кредитного та іпотечного договорів, усвідомлюючи наслідки неповернення кредиту, свідомо порушила права неповнолітньої дитини, приховавши факт її реєстрації у квартирі, надала завідомо підроблений документ і передала в іпотеку квартиру без дозволу органу опіки та піклування.

У ч. 3 ст. 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Проте суди, визнавши недійсним договір купівлі-продажу квартири, не встановили, чи могла неповнолітня ОСОБА_4 на час укладення банком договору купівлі-продажу квартири проживати у будь-якому іншому місці та не перевірили місце проживання та реєстрації позивача з дочкою.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України судові рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, укладений 26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_5, не звернув уваги на те, що позов пред'явлено особою, яка не була стороною цього договору.

Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України суди зазначених вимог закону не врахували, не встановили належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог,які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та дійшли передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Мегабанк" задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.