369/4586/14-ц Про стягнення заборгованості за договором позики, та за зустрічним позовом про визнання договору позики недійсним - 13.09.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Українська дистрибуційна компанія" про визнання договору позики недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 листопада 2016 року,

У травні 2014 року ОСОБА_3звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 25 березня 2014 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір позики у розмірі 100 тис. грн на строк до 24 квітня 2014 року, про що відповідач видав йому розписку. Взяті на себе зобов'язання ОСОБА_4не виконав, борг не повернув.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 100 тис. грн.

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що у 2013 році він залишився без роботи та займався її пошуками і в березні 2014 року він звернувся до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Українська дистрибуційна компанія" (далі - ТОВ "УДК") щодо працевлаштування. Проте його повідомили про необхідність зареєструватись як фізична особа - підприємець та підписати з ОСОБА_3 договір позики ірозписку про отримання 100 тис. грн, що ним і було зроблено, після чого допущено до виконання робіт по реалізації товару. Він перебував у скрутному становищі, а ОСОБА_3 скористався цим та постійно чинив на нього психологічний тиск, погрожував, тому він підписав договір та розписку під примусом з боку відповідача, але жодних коштів не отримував.

Також зазначав, що договір містить відомості про дату та картковий рахунок, які внесені не 25 березня 2014 року, що підтверджує спотвореність обставин про отримання ним грошових коштів. Фактично між ним та ТОВ "УДК" були трудові відносини, заробітну плату нараховували на його картковий рахунок і ОСОБА_3, саме як його керівник, мав службовий вплив на нього, а дана робота була вкрай важлива для нього.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 на підставі ст. ст. 203, 215, 231 ЦК України просив суд визнати недійсним договір позики від 25 березня 2014 року.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 23 листопада 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 100 тис. грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, чинності.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скаргапідлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами укладено договір позики, борг за яким підлягає стягненню у зв'язку з неповерненням останнім грошових коштів. При цьому ОСОБА_4 не надав суду доказів на підтвердження того, що укладення договору позики було наслідком психологічного тиску з боку керівництва ТОВ "УДК" з огляду на його скрутне матеріальне становище та зацікавленість у працевлаштуванні.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також, що під час укладення оспорюваного договору позики були дотримані вимоги ч. 1 ст. 1047 ЦК Українищодо письмової форми договору позики. Відповідачем порушено зобов'язання щодо своєчасного повернення боргу за договором позики, тому він підлягає стягненню.

При цьому суд критично поставився до висновку фізико-хімічної експертизи від 27 вересня 2016 року № 1904,проведеної під час апеляційного розгляду, відповідно до якого рукописні записи у договорі позики виконано раніше, ніж зазначена дата договору, а також кульковою ручкою іншого кольору та хімічного складу, визнавши, що висновок експертизи є неналежним та недопустимим доказом у справі.

Проте повністюпогодитись із таким висновкомапеляційного суду не можна.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким вимогам закону ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 25 березня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого останній отримав грошові кошти для придбання автомобіля у розмірі 100 тис. грн без сплати відсотків зі строком повернення протягом тридцяти днів, про що складена відповідна розписка.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Позичальник, як передбачено ч. 1 ст. 1049 ЦК України, зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. ст. 526, 527 ЦК України належним виконанням зобов'язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження сторони зобов'язання, про що може бути зазначено у договорі або виданій відповідно до закону довіреності.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року № 6-79цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Пред'являючи позов, ОСОБА_4посилався на ст. ст. 203, 215, 231 ЦК України як на підставу для недійсності правочину.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У ч. 2 ст. 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Так, ОСОБА_4 заявляв, що договір позики від 25 березня 2014 року містить очевидні ознаки його підробки та внесення недостовірних відомостей, зокрема, щодо дати його укладення, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції вважав за необхідне застосування спеціальних знань та за його клопотанням призначив експертизу.

При цьому розписка, на яку посилається ОСОБА_3 взагалі не містить дати її складання, тобто момент передачі грошових коштів у ній не встановлено.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) судам роз'яснено, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Апеляційний суд у порушення ст. 57, п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України, зазначивши, що висновок фізико-хімічної експертизи від 27 вересня 2016 року № 1904 є неналежним та недопустимим доказом, не вказав на підставі яких фактичних обставин та безспірних доказів він дійшов висновку про факт укладення між сторонами договору позики, не встановивши його умов та його справжньої юридичної природи.

Крім того, суд апеляційної інстанції, пославшись на те, що експерт ОСОБА_5 на час проведення експертизи не був судовим експертом, а є фахівцем у відповідній галузі знань, не врахував, що саме суд погодив залучення до проведення експертизи фахівця, що володіє необхідними для вирішення поставлених питань спеціальними знаннями, досвідом та кваліфікацією - ОСОБА_5, попередивши його про кримінальну відповідальність та надавши згоду на пошкодження об'єктів дослідження.

У п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 (v0002700-09) "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" судам роз'яснено, якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК України (1618-15) просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (ст. 60 ЦПК України) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил ч. 4 ст. 10 ЦПК (1618-15) сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребовує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Так, у висновку фізико-хімічної експертизи від 27 вересня 2016 року № 1904 встановлено, що рукописні записи у договорі позики виконано раніше, ніж зазначена дата договору, а також кульковою ручкою іншого кольору та хімічного складу; записи: дата - 25 березня 2014 року, номер ІПН та номер карткового рахунку, у договорі позики виконані пізніше рукописних записів.

Згідно зі ст. 150 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Крім того, за змістом ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є беззаперечним доказом і оцінюється судом за правилами, установленими ст. 212 ЦПК України.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.

Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв'язку з цим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України апеляційний суд, під час перевірки й оцінки експертного висновку не з'ясував його відповідність іншим фактичним обставинам й доказам у справі, не надав їм належної правової оцінки у сукупності та взаємозв'язку доказів, дійшов передчасного висновку про покладення обов'язку по сплаті боргу за договором позики на ОСОБА_4

Також апеляційний суд в установленому ЦПК України (1618-15) порядку не обговорив питання про призначення додаткової або повторної експертизи, чим не забезпечив сторону у справі в наданні суду доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України).

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, ухвала апеляційного суду не може вважатись законною і обґрунтованою та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.