Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нумеріцька Світлана Павлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації, витребування майна із чужого незаконного володіння, виселення та вселення за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 26 січня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2017 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 21 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір позики на суму 152 640 грн, що еквівалентно 19 200 доларів США, строком на один рік. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між ними та ОСОБА_6 було укладено два договори, а саме: договір іпотеки належної їм на праві власності квартири АДРЕСА_1 та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, копії яких їм не вручалися. 29 листопада 2010 року в рахунок виконання договору позики від 21 травня 2010 року вони повернули ОСОБА_6 19 200 доларів США, які перепозичили у ОСОБА_10, про що було написано розписку та вважали, що ними повністю виконані зобов'язання за розпискою від 21 травня 2010 року.

Незважаючи на це приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е.А. 29 червня 2011 року передала їм заяву від ОСОБА_6 про виникнення заборгованості за договором позики від 21 травня 2010 року у розмірі 62 400 доларів США.

Позивачі зазначали, що 28 серпня 2014 року за ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 та 3 листопада 2014 року приватним нотаріусом Нумеріцькою С.П. було припинено обтяження та іпотеку по спірній квартирі, у зв'язку з набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Цього ж дня, 3 листопада 2014 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування подарував спірну квартиру ОСОБА_7

Посилаючись на те, що відкладальна умова за договором про задоволення вимог іпотекодержателя не настала, оскільки позивачі сплатили повністю кошти за договором позики від 21 травня 2010 року, відсутні ознаки добросовісності набуття ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру, позивачі просили суд: визнати договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 21 травня 2010 року недійсним та таким, що не підлягає виконанню; визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 3 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру; витребувати з володіння ОСОБА_7 на їх користь квартиру АДРЕСА_1; виселити ОСОБА_7 з спірної квартири та вселити їх до вищевказаної квартири.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 26 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким їх позов задовольнити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачі не довели, що укладений іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя не відповідають закону, оскільки, підписавши їх, сторони цих договір досягли згоди з усіх його істотних умов, дотримались принципу свободи договору та волевиявлення учасників правочину. Позивачі не є стороною спірного договору дарування, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а тому цим правочином їхні права не порушено. Крім того, районний суд зазначив, що хоча позивачі й повернули ОСОБА_6 позику, проте належним чином це не оформили, а апеляційний суд указав, що вказана розписка викликає сумнів в її дійсності. При цьому суд зазначив, що позивачами пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Проте повністю погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_4, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 25 лютого 2003 року.

21 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір позики на суму 152 640 грн, що еквівалентно 19 200 доларів США, строком на один рік. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено два договори, а саме: договір іпотеки належної їм квартири АДРЕСА_1 та договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

29 листопада 2010 року в рахунок виконання договору позики від 21 травня 2010 року вони повернули ОСОБА_6 19 200 доларів США, які перепозичили у ОСОБА_10, про що було написано розписку та вважали, що ними повністю виконані зобов'язання за розпискою від 21 травня 2010 року.

29 червня 2011 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е.А. передала їм заяву від ОСОБА_6 про виникнення заборгованості за договором позики від 21 травня 2010 року у розмірі 62 400 доларів США.

28 серпня 2014 року було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 та 3 листопада 2014 року приватним нотаріусом Нумеріцькою С.П. було припинено обтяження та іпотеку по спірній квартирі, у зв'язку з набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

3 листопада 2014 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування подарував спірну квартиру ОСОБА_7

Відмовляючи у задоволенні позову у зв'язку з безпідставністю, суди послались на те, що позивачі до реалізації ОСОБА_6 своїх прав згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя, реєстрацію на себе права власності і укладання договору дарування, позику не повернули.

При цьому суди зазначили, що власноручно складена розписка ОСОБА_6 про отримання позики не є виконанням позивачами своїх зобов'язань. А саме: районний суд зазначив, що ОСОБА_6 не зробив відповідну заяву згідно з п. 8 договору позики, а апеляційний суд, навпаки, зазначив, що вказана розписка про повернення позики є сумнівною щодо її дійсності.

Проте такі висновки судів у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України є передчасними, оскільки у п. 8 договору позики від 21 жовтня 2010 року взагалі відсутні ті умови договору, на які послався районний суд, а твердження апеляційного суду про сумнівність письмової розписки ОСОБА_6 (а.с. 13) ніякими доказами не підтверджено, ОСОБА_6 її не оспорював.

Посилання районного суду на те, що позивачі не повністю виконали умови договору позики також є передчасними, оскільки зі змісту розписки ОСОБА_6 убачається, що він отримав кошти у рахунок виконання умов договору позики і не вказано про те, що це є частковим виконанням договору.

Крім того, районний суд виходив із того, що позивачі без поважних причин пропустили строк позовної давності. Апеляційний суд в цій частині висновки районного суду не змінював.

Проте суди не звернули уваги на таке.

У ст. 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, що відповідає змісту ч. 4 ст. 267 ЦК України, про що зазначено в судових рішеннях судами першої та апеляційної інстанцій.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року № 14 (v0014700-09) "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 26 січня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2017 року скасувати, справу передатина новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.