Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Леванчука А.О., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання удаваним договору дарування земельної ділянки та укладеним договору купівлі-продажу, стягнення грошової компенсації, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 19 квітня 2017 року,

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати договір дарування земельної ділянки НОМЕР_1 у садово-городньому кооперативі "Черкаський", площею 1 040 кв. м, що розташована по вул. Рябоконя у м. Черкаси, укладений 6 квітня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, удаваним правочином і на підставі цього визнати, що цей договір був укладений як договір купівлі-продажу, та стягнути з відповідача на її користь 41 344 грн 50 коп. в якості компенсації вартості цієї земельної ділянки, що була відчужена відповідачем за договором купівлі-продажу від 10 липня 2014 року.

Позивач ОСОБА_4 посилалася на те, що з 2001 року до 2014 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 У 2005 року з метою вкладення спільних коштів у нерухомість вони домовилися із ОСОБА_6 про придбання у неї земельної ділянки НОМЕР_1 площею 1 040 кв. м у садово-городньому кооперативі "Черкаський", що розташована по вул. Рябоконя у м. Черкаси,за 2 000 грн. При підписанні цього договору вона не була присутня. У липні 2014 року їй стало відомо про те, що цей договір було оформлено у вигляді договору дарування, а не договору купівлі-продажу. 10 липня 2014 року ОСОБА_5 продав указану земельну ділянку ОСОБА_7 за 82 689 грн

ОСОБА_4 вважала, що оскільки земельна ділянка була придбана у зареєстрованому шлюбі, то вона є спільною сумісною власністю сторін, а тому відповідач мав передати їй половину коштів, отриманих від продажу земельної ділянки.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 19 квітня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 2 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та відповідно до вимог ст. ст. 60, 212 ЦПК України надавши належну оцінку наявним у справі доказам, дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених ОСОБА_4 позовних вимог, оскільки остання не надала суду належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що оспорюваний договір дарування земельної ділянки є удаваним правочином. Виходячи із цього решта заявлених позивачем вимог також є недоведеними.

Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є безпідставними і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 9 квітня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.