Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Мостової Г.І.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Відкритого акціонерного товариства "Долинський цукровий завод", третя особа - Товарна біржа "Кіровоград-експерт", про визнання права власності, зобов'язання сплатити орендну плату та повернути майно, за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2017 року, рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 05 квітня 2017 року,

У квітні 2016 року фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ВАТ "Долинський цукровий завод", третя особа - Товарна біржа "Кіровоград-експерт", про визнання права власності, зобов'язання сплатити орендну плату та повернути майно.

Зазначав, що 01 січня 2016 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір оренди нерухомого майна № 0101/16-1. Згідно з умовами договору він надав ОСОБА_5 у тимчасове платне користування належне йому на праві власності нерухоме майно, що знаходиться по АДРЕСА_1, а відповідач за актом приймання-передачі від 01 січня 2016 року прийняв вказане у договорі майно.

Відповідно до п. п. 3.1, 3.3 договору ОСОБА_5 зобов'язався сплачувати щомісяця не пізніше третього числа кожного місяця з моменту прийняття нерухомого майна орендну плату у розмірі 2 тис. грн, проте зобов'язання зі сплати орендної плати не виконує, заперечує його право власності на майно. Відмову у сплаті орендної плати обґрунтовує тим, що ВАТ "Долинський цукровий завод" не мало права продавати майно, що є предметом договору оренди, оскільки це майно йому не належало.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просив визнати за ним право власності на нерухоме майно та забов'язати ОСОБА_5 сплатити суму орендної плати в розмірі 6 тис. грн та повернути нерухоме майно, яке було передано згідно з договором оренди від 01 січня 2016 року.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 05 квітня 2017 року зазначене судове рішення в частині відмови в задоволенні позову про стягнення орендної плати скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_4 про стягнення орендної плати задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 орендну плату за договором оренди від 01 січня 2016 року № 0101/16 в сумі 6 тис. грн..

У решті рішення залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі фізична особа-підприємець ОСОБА_4 просить ухвалені в справі рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, справу передати на новий апеляційний розгляд.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 15 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1957-ХІІ "Про товарну біржу" (в редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна), передбачено, що біржовий договір вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі та не підлягає нотаріальному посвідченню.

Проте, відповідно до ч. 4 ст. 656 ЦК України до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продаж валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Згідно зі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Закон України "Про товарну біржу" (1956-12) є спеціальним щодо визначення правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України та загальним щодо правил укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна. З питання купівлі-продажу нерухомого майна спеціальними є норми, закріплені у ЦК України (435-15) , який уведено в дію з 01 січня 2004 року.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується змістом копії біржового договору купівлі-продажу, інформацією обласного комунального підприємства "Кіровоградське обласне бюро технічної інвентаризації" від 12 листопада 2016 року № 28, договір купівлі-продажу нерухомого майна від 14 грудня 2006 року нотаріально не посвідчувався, а також не проведено його державну реєстрацію.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що спірний правочин не має юридичної сили та не тягне за собою правових наслідків, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позову про визнання за позивачем права власності на спірне майно. Як наслідок, відмовлено в позові й в частині повернення майна.

Що стосується позову в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 орендної плати в сумі 6 тис. грн за договором оренди нерухомого майна, що знаходиться по АДРЕСА_1, апеляційний суд зазначав, що 01 січня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір оренди нерухомого майна № 0101/16-1, у п.п. 6.2.1 якого передбачено, що орендодавець має право вимагати від орендаря належного виконання обов'язків щодо сплати орендної плати.

Разом із тим відповідач не надав належних та допустимих доказів сплати орендодавцю ФОП ОСОБА_4 орендної плати за січень-березень 2016 року.

За таких обставин апеляційний суд стягнув з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 орендну плату за договором оренди від 01 січня 2016 року № 0101/16 в сумі 6 тис. грн, керуючись положеннями ст. ст. 509, 525, 526, 627, 629, 762, 763, 782 ЦК України.

При цьому суд правильно застосував норми матеріального права на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (ст. 212 ЦПК України).

Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити та залишити ухвалені судами рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 05 квітня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.