Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання незаконними та скасування рішень, знесення самовільного будівництва, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2016 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2017 року,

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що вона є співвласницею домоволодіння АДРЕСА_1. Іншими співвласниками зазначеного домоволодіння були ОСОБА_6 та ОСОБА_5

При вирішенні питання щодо користування та розпорядження земельною ділянкою під домоволодінням АДРЕСА_1 між співвласниками, вона звернулася до Державного архіву Миколаївської області та отримала архівні витяги з рішень виконавчого комітету Центральної ради депутатів трудящих від 17 вересня 1976 року № 788 із додатками та від 01 жовтня 1976 року № 825, з яких їй стало відомо про переобладнання колишнім співвласником вказаного домоволодіння ОСОБА_7 нежилого сараю у житловий будинок та прибудову сіни в-1 з порушенням будівельних норм і правил та без погодження з усіма співвласниками.

Зазначала, що на час прийняття даних рішень згідно ст. 105 ЦК УРСР, виконавчий комітет повинен був зобов'язати ОСОБА_7 знести самочинний будинок, або зарахувати до Фонду Центральної районної ради народних депутатів.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 просила визнати незаконними та скасувати рішення виконавчого комітету Центральної районної ради депутатів від 17 вересня 1976 року № 788 "Про оформлення житлового будинку по АДРЕСА_1", від 01 жовтня 1976 року № 825 "Про затвердження акту приймання будинків громадянами" в частині затвердження акту приймання будинку АДРЕСА_1 який належить ОСОБА_7 та відновити становище, яке існувало до видання вищевказаних рішень виконавчого комітету Центральної районної ради народних депутатів, шляхом знесення житлового будинку літ. В-1 із сінями в-1 по АДРЕСА_1.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2017 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах касаційного оскарження, ознайомившись із запереченнями на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Згідно з ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що на момент прийняття оскаржуваних рішень у 1976 році позивачка не була співвласницею спірного домоволодіння, а отримала частину будинку у спадщину після смерті своєї матері лише у 1995 році, при цьому остання не оскаржувала вказаних рішень.

Даний висновок судів першої та апеляційної інстанцій є законним та обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи, наданим сторонами доказам та вимогам закону.

Встановлено, що ОСОБА_7 на праві власності належало 48/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1. Для своєї матері ОСОБА_7 переобладнала сарай В-1, Б-1 та Ж-1 в житлове приміщення та звернулась до виконавчого комітету Центральної районної ради народних депутатів для його оформлення, посилаючись на тяжкі житлові умови сім'ї.

17 вересня 1976 року виконавчим комітетом Центральної районної ради народних депутатів було прийнято рішення № 788 "Про оформлення житлового будинку по АДРЕСА_1", яким дозволено ОСОБА_8 оформити житловий будинок літ. В-1 розміром 4,5 х 5 м із сінями в-1 розміром 4,2 х 3,2 м; 4,2 х 2,8 м по АДРЕСА_1.

Рішенням виконавчого комітету Центральної районної ради народних депутатів від 01 жовтня 1976 року № 825 затверджено акт прийму будинку

АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_7

На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 12 червня 1986 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_6 прийняв у дар 2/5 частини домоволодіння АДРЕСА_1.

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року та після її смерті 1/5 частини домоволодіння АДРЕСА_1 успадкувала ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого Першою миколаївською державною нотаріальною конторою 18 березня 1992 року.

За договором дарування від 26 грудня 1955 року, посвідченого нотаріусом Першої міської Миколаївської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_10 прийняла у дар 58/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Першою миколаївською державною нотаріальною конторою 06 вересня 1995 року, ОСОБА_4 успадкувала після смерті своєї матері ОСОБА_10 2/5 частини домоволодіння АДРЕСА_1

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 27 лютого 2007 року № 461 2/5 частинам житлового будинку по АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 присвоєно нову адресу - АДРЕСА_1

22 травня 2007 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок літ. А, житловою площею 34,4 кв.м, загальною площею 39,8 кв.м, з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, АДРЕСА_1

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Враховуючи, що рішення виконавчого комітету Центральної районної ради депутатівбули винесені у 1976 році та не оскаржувались співвласниками домоволодіння в установлений законом строк, при цьому право власності на частину домоволодіння ОСОБА_4 набула в порядку спадкування за заповітом лише у 1995 році, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанції про відсутність порушень прав та обов'язків позивача на момент прийняття оскаржуваних рішень.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 105 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час прийняття оскаржуваних рішень виконавчого комітету Центральної районної ради депутатів, господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.

Однак, вимоги про знесення житлового будинку літ. В-1 із сінями в-1 по АДРЕСА_1 заявлені ОСОБА_4 до Адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, яка на час прийняття оскаржуваних рішень не мала повноважень на знесення самовільного будівництва, враховуючи положення ч. 3 ст. 105 ЦК УРСР 1963 року.

Суди попередніх інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_4

Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують.

Доводи касаційної скарги щодо необізнаності її матері, яка була співвласницею вказаного домоволодіння на час прийняття виконавчим комітетом Центральної районної ради депутатів оскаржуваних рішень, щодо узаконення самовільного будівництва по АДРЕСА_1 є безпідставними, враховуючи те, що вказане будівництво було здійснене у тому ж домоволодінні та 40 років жоден із співвласників його не оскаржував.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338- 341 ЦПК України є підставами для скасування судових рішень.

Керуючись ч. 3 ст. 332, ст. 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2016 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.