Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

суддів: Кадєтової О.В., Євграфової Є.П., Ізмайлової Т.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - комунальне підприємство "Житлово-експлуатаційна організація - 110 Голосіївського району", про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - комунальне підприємство "Житлово-експлуатаційна організація - 110 Голосіївського району", про визнання права на проживання та користування квартироюза касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року,

У грудні 2015 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що він є наймачем і власником особового рахунку № 019084 щодо двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 50,45 кв. м, житловою площею 28,5 кв.м, яка є неприватизованою.

Позивач зареєстрований за адресою спірної квартири з 11 березня 1982 року,а відповідач з дня свого народження з 11 квітня 1991 року і до цього часу. Але фактично відповідач на спірній жилій площі не проживала, а жила з 1989 року за адресою своєї матері ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_2, яка на праві власності належала ОСОБА_3

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року, доньку позивача ОСОБА_3 та її синів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було визнано такими, що втратили право користування жилим приміщенням у спірній квартирі на підставі ст. 107 ЖК України. Оскільки вказане рішення суду ухвалене щодо спірної квартири у цивільній справі за участі ОСОБА_1, як позивача, та ОСОБА_2, як третьої особи, то, на думку позивача, на підставі ст. 61 ЦПК України дане судове рішення має преюдиційне значення для вирішення даної справи.

Позивач вважає, що ОСОБА_2 втратила право користування спірною квартирою з тих же підстав, що і її брати ОСОБА_5 та ОСОБА_4, оскільки разом із матір'ю ОСОБА_3 від свого народження постійно проживала в іншій квартирі, проте у серпні - вересні 2014 р. самовільно вселилася до спірної квартири.

Через систематичні конфлікти позивач був змушений у лютому 2015 року звернутися до Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою за фактом насильства по відношенню до нього з боку ОСОБА_2 Відповідач не бажає своєчасно і в повному обсязі сплачувати за спожиті нею житлово-комунальні послуги, у зв'язку з чим виникають борги.

З урахуванням викладених вище обставин та на підставі ст. ст. 107, 116 ЖК України, просив визнати ОСОБА_2 особою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселити останню з квартири.

У січні 2016 року ОСОБА_2 звернулася у суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права на проживання та користування квартирою. В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_2 посилається на те, що обмінний ордер № 19 від 25 лютого 1982 року на спірну квартиру був виданий виконавчим комітетом Московської районної ради народних депутатів на сім'ю з 4-х осіб: ОСОБА_1, його дружини ОСОБА_6, доньки ОСОБА_7 та доньки ОСОБА_3

ОСОБА_2 зазначає, що ОСОБА_1 систематично дозволяв собі застосування фізичної сили, словесних образ та інші умисні дії фізичного і психологічного спрямування по відношенню до своїх дружини і дітей, чим навмисно робив неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі. У зв'язку з наведеним ОСОБА_3 ще у шкільному віці змушена була переїхати до дідуся і бабусі у квартиру АДРЕСА_2. Після одруження ОСОБА_3 повернулася до спірної квартири та за згодою всіх мешканців квартири в ній був зареєстрований її чоловік (батько відповідачки) ОСОБА_9, який мав пільги, як учасник бойових дій, та після народження була зареєстрована відповідач. Однак сумісне проживання в одній квартирі з ОСОБА_1 не склалося по причині його негативної поведінки.

Попри реєстрації місця проживання у спірній квартирі її батьки без її згоди та з незалежних він неї причин визначили інше місце її проживання, у зв'язку з чим ОСОБА_2 була тимчасово відсутньою у спірній квартирі.

На даний час, відповідач фактично проживає за місцем своєї реєстрації, дбайливо ставиться до квартири, бере участь у витратах по утриманню квартири. За власні кошти та власними силами з матір'ю ОСОБА_3 здійснила частковий ремонт цієї квартири, встановили лічильники обліку води.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року, позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1, а зустрічний позов ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 заявником не оскаржується, тому відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України не є предметом касаційного перегляду.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що підстави для скасування судових рішень відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач всупереч ст. 60 ЦПК України не підтвердив належними та допустимими доказами позовні вимоги, зокрема те, що ОСОБА_2 добровільно вибула на постійне проживання в інше жиле приміщення, а тому втратила право користування спірною квартирою, а також не навів правових підстав, визначених ст. 9 ЖК УРСР, відповідно до яких особа підлягає виселенню з житлового приміщення.

Доводи касаційної скарги, перевірені вивченням матеріалів справи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.

Згідно з ч. 3 ст. 332, п. 1 ч. 1 ст. 336 ЦПК України, за наслідками розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення судових рішень без змін, оскільки судом першої та апеляційної інстанцій не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене, керуючись ч. 3 ст. 332, п. 1 ч. 1 ст. 336 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.