Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Луспеника Д.Д., Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про визнання договору дарування удаваним, визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 18 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 1 березня 2017 року,

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 26 січня 2000 року вона проживала з ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. На той час в неї були наявні грошові кошти у розмірі 1 500 доларів США і ОСОБА_7 звернувся з пропозицією придбати житло у ОСОБА_5 за 1 500 доларів США, вона погодилась та надала йому зазначені грошові кошти на придбання їй квартири, в якій мали намір проживати разом з ОСОБА_7, що підтверджується розпискою від 17 листопада 2000 року. Після вчинення правочину, 31 січня 2001 року, ОСОБА_7 повідомив їй, що квартира АДРЕСА_1 є їхньою спільною власністю. З того часу і до сьогодні вонапроживає у вказаній квартирі. З 30 вересня 2008 року до 26 січня 2010 року та з 6 серпня 2011року до11 жовтня 2011 року вона перебувала з ОСОБА_7 у зареєстрованому шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, після смерті якого відкрилась спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1. Із заявою про прийняття спадщини звернулась дочка покійного - ОСОБА_6

У серпні 2015 року вона дізналася, що ОСОБА_7 на його ім'я було укладено договір дарування, а некупівлі-продажу квартири.

Позивач вважала спірну квартиру своєю приватною власністю, оскільки фактично між нею та відповідачем 31 січня 2001 року був укладений договір купівлі-продажу квартири.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати удаваним договір дарування від 31 січня 2001 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, визнати його договором купівлі-продажу квартири, укладенимміж ОСОБА_5 та нею, і визнати квартиру її власністю.

Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 18 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 1 березня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, чинності.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), вірно застосувавши положення ст. ст. 58, 224, 243, 376 ЦК УРСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, дійшли до правильного висновку про те, що оспорюваний договір містить всі істотні для договору дарування умови, вчинений у формі, що передбачена законом, який діяв на момент його укладення.

Розписка щодо передачі позивачем грошових коштів ОСОБА_7 не може свідчити про укладення між нею та відповідачем договору купівлі-продажу, й те, що саме передані 17 листопада 2000 року ОСОБА_4 грошові кошти були використані ОСОБА_7 31січня 2001 року на придбання квартири. Також позивачем не надано належних й допустимих доказів того, що вона уповноважувала ОСОБА_7 укласти договір купівлі-продажу спірної квартири від її імені.

Посилання касаційної скарги на показання свідків є безпідставним, оскільки укладення й виконання письмового договору не може підтверджуватись показаннями свідків, що відповідає положенням ст. 46 ЦК УРСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 18 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 1 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.