Про визнання незаконною біржової угоди та визнання права власності на автомобіль - 21.06.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання незаконною біржової угоди та встановлення права власності на автомобіль, за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 - на заочне рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2011 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2016 року,

У березні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що йому на праві власності належав автомобіль Honda Accord, 1993 року випуску, державний номерний знак 29410ТС. Вказаний автомобіль 21 січня 2003 року він передав за генеральним дорученням ОСОБА_4, в якого автомобіль у цьому ж році було викрадено. 25 листопада 2003 року згідно з біржовою угодою № АЛ-017307 за підробленим дорученням від його імені автомобіль був проданий ОСОБА_7 та 27 грудня 2003 року зареєстрований на ім'я останнього Яворівським МРЕВ ДАІ Львівської області. У подальшому ОСОБА_7 передав вказаний автомобіль за генеральним дорученням ОСОБА_8, який у свою чергу передав автомобіль ОСОБА_5 та ОСОБА_6 У 2007 році викрадений у ОСОБА_4 автомобіль був знайдений. За цим фактом Жидачівським РВУ МВС порушено кримінальну справу, автомобіль у ОСОБА_5 вилучено як речовий доказ і передано на зберігання ОСОБА_4 Оскільки належний йому автомобіль вибув з його володіння поза його волею на підставі фіктивних документів і зареєстрований в даний час на ОСОБА_7, просив суд визнати недійсною біржову угоду від 25 листопада 2003 року № АЛ-017307, визнати за ним право власності на автомобіль та зобов'язати ОСОБА_4 повернути йому автомобіль.

Заочним рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2011 року позов задоволено.

Визнано недійсною біржову угоду від 25 листопада 2003 року № АЛ-017307, укладену між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, про купівлю-продаж автомобіля Honda Accord, 1993 року випуску, реєстраційне свідоцтво від 27 жовтня 2001 року ТЗ НОМЕР_3.

Встановлено за ОСОБА_3 право власності на автомобіль Honda Accord, 1993 року випуску, який зареєстрований на ОСОБА_7, державний номерний знак НОМЕР_1, виданий Яворівським МРЕВ ДАІ Львівської області від 27 грудня 2003 року.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2016 року заочне рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано недійсною біржову угоду від 25 листопада 2003 року № АЛ-017307, укладену між ОСОБА_3, в інтересах якого діяла ОСОБА_10, та ОСОБА_7 про купівлю-продаж автомобіля "Honda Accord", 1993 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2, свідоцтво про реєстрацію від 27 жовтня 2001 року ТЗ НОМЕР_3.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль Honda Accord, 1993 року випуску, який зареєстрований на ОСОБА_7, державний номерний знак НОМЕР_1, виданий Яворівським МРЕВ ДАІ Львівської області від 27 грудня 2003 року, та зобов'язано ОСОБА_4 повернути автомобіль ОСОБА_3

У касаційній скарзі представник ОСОБА_7 - ОСОБА_9 - просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів, виходячи за межі доводів касаційної скарги згідно з ч. 3 ст. 335 ЦПК України, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають наведеним нормам процесуального права.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірний автомобіль вибув із володіння позивача поза його волею, так як позивач нікому доручення на відчуження автомобіля не надавав, а тому біржову угоду від 27 грудня 2003 року № АЛ-017307, укладену між позивачем та ОСОБА_7, про купівлю-продаж вищевказаного автомобіля слід визнати недійсною та встановити право власності на даний автомобіль за позивачем.

Задовольняючи частково указаний позов, апеляційний суд виходив із того, що згідно з інформацією в повних витягах з Єдиного реєстру довіреностей Івано-Франківської філії державного підприємства "Національні інформаційні системи" від 09 березня 2016 року № № 30769664, 30770160, 30770823, 30771045, 30771114 та Львівської філії державного підприємства "Національні інформаційні системи" від 09 березня 2016 року № № 30770854, 30769640, 30769785, 30770102, 30770165, відсутні відомості про нотаріальне посвідчення довіреності від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_10 на право користування (керування) із правом тимчасового виїзду за кордон та розпорядження (продавати, дарувати, міняти, заставляти, передавати в оренду, тощо) належним ОСОБА_3 спірним автомобілем. При цьому апеляційний суд зазначив, що представник ОСОБА_7 не надав суду доказів на спростування вказаної інформації.

У зв'язку з цим апеляційний суд вважав обґрунтованими доводи позивача про те, що він не уповноважував ОСОБА_10 на укладення вказаної біржової угоди та відсутність його волевиявлення на укладення угоди про відчуження спірного транспортного засобу. Посилаючись на ст. 63 ЦК УРСР, апеляційний суд зазначив, що позивач оспорює дійсність біржової угоди, тобто не схвалює її.

Позовну вимогу про визнання за позивачем права власності на цей автомобіль апеляційний суд вважав похідною вимогою від вимоги про визнання недійсною біржової угоди та дійшов висновку про її обґрунтованість і задоволення, зазначивши, що ОСОБА_7 є добросовісним набувачем, проте власність на спірний транспортний засіб він набув та зареєстрував на підставі біржової угоди, недійсність якої встановлена судом; власність ОСОБА_3 на спірний транспортний засіб заперечується та не визнається ОСОБА_7

Також апеляційний суд виходив із того, що відповідач ОСОБА_4 визнав позов ОСОБА_3 і суд прийняв визнання позову цим відповідачем, зазначивши, що така його позиція узгоджується з приписами ч. 2 та 3 ст. 48 Закону України "Про власність" та ч. 1 ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Статтею 1 ЦПК України передбачено, що завданнями цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Проте судами порушено вищевказані норми процесуального права, що виразилося у тому, що суди не звернули достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, не встановили достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначилися належним чином із колом відповідачів, які повинні відповідати за цими позовними вимогами.

З огляду на те, що оспорювана біржова угода від 25 листопада 2003 року укладена між ОСОБА_10, яка діяла в інтересах ОСОБА_3, та ОСОБА_7, суд не обговорив питання про необхідність залучення до участі у справі ОСОБА_10, адже позов подано саме із підстав ненадання останній відповідної довіреності на відчуження автомобіля і, таким чином, відсутності волевиявлення позивача на відчуження автомобіля, який, як зазначив позивач, вибув із його володіння поза його волею на підставі фіктивних документів.

Разом із тим згідно з роз'ясненнями, наданими Пленумом Верховного Суду України у постанові від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) (далі - постанова), особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину (п. 26).

Крім того, згідно зі змістом указаної постанови при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно зі ст. 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 12 лютого2014 року № 6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Однак на порушення вимог ст. ст. 213- 215 ЦПК України суд не дослідив достатньо повно питання про те, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин, оскільки до участі у справі не залучався та не надавав своїх пояснень представник ОСОБА_10, а також відсутнє доручення від 25 листопада 2003 року на її ім'я від імені ОСОБА_3, на підставі якого вона уклала оспорювану біржову угоду.

Оскільки усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України, ст. ст. 212- 215 ЦПК України суди не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 - задовольнити частково.

Заочне рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2011 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.