758/9086/15-ц Про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги, грошової компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - 21.06.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Комунального підприємства "Київпастранс" про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги, грошової компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року,

У серпні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним позовом до Комунального підприємства "Київпастранс" (далі - КП "Київпастранс"), в якому, уточнивши позовні вимоги, остаточно просила змінити формулювання причини звільнення її з роботи із п. 4 ст. 40 КЗпП України на п. 3 ст. 38 КЗпП України; змінити дату її звільнення; стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу у розмірі 23 827 грн 82 коп., компенсацію за час вимушеного прогулу у розмірі 64 399 грн 50 коп. та на відшкодування моральної шкоди 5 тис. грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 13 квітня 2000 року її було призначено на посаду головного бухгалтера відокремленого підрозділу Комунального підприємства "Київпастранс" - Служби енергетичного забезпечення. Наказом від 02 липня 2015 року № 320-к її звільнено з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з прогулом без поважних причин. Своє звільнення з роботи позивач вважає незаконним, оскільки не допускала прогулу без поважних причин. Зокрема, зазначила, що 22 травня 2015 року вона подала до адміністрації КП "Київпастранс" заяву про звільнення за власним бажанням у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов трудового договору, в якій обґрунтувала яких саме порушень та зазначила дату звільнення - 25 травня 2015 року. У зв'язку з хворобою, починаючи з 25 травня і до 15 червня 2015 року включно, вона перебувала на лікуванні, про що повідомила відповідача, надавши листок непрацездатності, і просила видати їй копію наказу про звільнення і трудову книжку шляхом направлення поштою за адресою її проживання. Звернула увагу, що у період із 22 по 25 травня роботодавець не повідомляв її, що заперечує щодо її звільнення з роботи з підстав, указаних у заяві, із 25 травня 2015 року. Таким чином, вважає своє звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України незаконним і проведеним без достатніх правових підстав.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі, з урахуванням заяви про уточнення прохальної частини касаційної скарги, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають наведеним нормам процесуального права щодо законності та обґрунтованості.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог, зазначивши, що під час розгляду справи представниками відповідача доведено протиправність поведінки позивача, наслідком чого стало звільнення за прогул 16 червня 2015 року (останній робочий день позивача). У зв'язку з цим суд відмовив у задоволенні похідних позовних вимог про стягнення вихідної допомоги, грошової компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Зокрема, суд виходив із того, що позивач 22 травня 2015 року написала заяву про її звільнення за власним бажанням із 25 травня 2015 року, проте відповідач не міг звільнити позивача з 25 травня 2015 року, оскільки остання перебувала на лікарняному з 25 травня по 15 червня 2015 року; першим робочим днем після лікарняного вважається 16 червня 2015 року, але позивач була відсутня на роботі 16 червня 2015 року без поважних причин.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися з огляду на таке.

Згідно зі ст. 55 Конституції Україниправа та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

У ст. 1 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Вищевказаних положень норм процесуального права судами дотримано не було, усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не звернув достатньої уваги на підстави поданого позову та зазначені позивачем на обґрунтування своїх вимог доводи.

Зокрема, поза увагою й належною правовою оцінкою суду залишилася та обставина, що позивачем 22 травня 2015 року подавалася заява про звільнення із 25 травня 2015 року за власним бажанням саме у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов трудового договору, але суд не звернув достатньої уваги на підставу звільнення позивача, у зв'язку з чим не встановив достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України), не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 31 жовтня 2012 року № 6-120цс12, а згідно з ч. 2 ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

У зв'язку з цим судом не досліджено питання про те, чи вживалися роботодавцем будь-які дії для звільнення позивача за вказаними у заяві підставами, адже для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Також судом залишено поза увагою роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які викладені у п. 17 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) "Про практику розгляду судами трудових спорів", згідно з яким правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41 (1) КЗпП України (322-08) , так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обгрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.

Проте суд залишив поза увагою, що заяву про звільнення працівником подано за власним бажанням саме у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов трудового договору, у зв'язку з чим не досліджено питання стосовно звільнення із вказаної у заяві дати - 25 травня 2015 року.

Крім того, відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в абз. 1 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) , при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Виходячи з викладеного, суд не з'ясував, чи відбиралися у позивача згідно зі ст. 149 КЗпП України письмові пояснення стосовно відсутності на роботі 16 червня 2015 року.

Крім того, суд не дослідив, чи відповідає нормам матеріального права звільнення позивача наказом від 02 липня 2015 року з 16 червня 2016 року, тобто чи дотримано роботодавцем при цьому вимоги трудового законодавства, враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Оскільки судами першої й апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, а саме: ст. ст. 10, 212, 213- 215, 303, 304 ЦПК України, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.