400/1249/15-ц Про поновлення строку звернення до суду та визнання недійсним договору дарування квартири - 14.06.2017 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про поновлення строку звернення до суду та визнання недійсним договору дарування квартири, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_9 - на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 28 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 17 березня 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між нею та ОСОБА_10 21 грудня 2012 року під впливом помилки.

В обґрунтування вимог зазначала, що за змістом оспорюваного договору дарування від 21 грудня 2012 року вонаподарувала своєму сину - ОСОБА_10 - належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1із встановленням особистого сервітуту довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 помер. Після його смерті при упорядкуванні спадкових правовстановлюючих документів і ознайомленні з ними вона виявила договір дарування вищевказаної квартири від 21 грудня 2012 року, який не мала наміру підписувати, так як вважала, що підписує заповіт, тобто помилилася стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо правової природи цього правочину. Зазначала, що є людиною похилого віку (79 років на момент укладення договору), протягом тривалого часу хворіє гіпертонічною хворобою ІІ середнього ступеня тяжкості і атеросклеротичним кардіосклерозом змішаного ґенезу. 20 грудня 2012року перенесла гіпертонічний криз, а 21 грудня 2012року підписала спірний договір дарування. Крім вказаної квартири іншого житла на праві власності не має.

Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 28 січня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 17 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено зі зміною правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_9, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 21 грудня 2012 року між ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_10 (обдаровуваний) був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 із встановленням для дарувальника особистого сервітуту довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою.

Відмовляючи за безпідставністю у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання вказаного договору дарування недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки, апеляційний суд виходив із того, що спірний договір дарування укладений ОСОБА_6 із встановленням особистого сервітуту довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою, тобто воля позивачабула направлена на передачу вищевказаної квартири безкоштовно у власність її сину. Крім того після підписання спірного договору дарування квартири позивач передала обдаровуваномуправовстановлюючі документи на вищевказану квартиру для проведення державної реєстрації вищевказаного договору дарування. Вчинені вищевказані дії позивача свідчать про те, що її воля була спрямованане на підписання заповіту, а на укладення договору дарування квартири.

Із такими висновками судів погодитися не можна.

Згідно з ч. ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором, продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору тощо.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та ст. ст. 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-372цс16 від 27 квітня 2016 року, № 6-93цс16 від 16 березня 2016 року, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів.

У порушення вимог ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд не встановив обставин, що складають предмет доказування у справі, не звернув уваги на похилий вік дарувальника (79 років на момент укладення договору), відсутність у неї на праві власності іншого житла, наявність зареєстрованого місця її проживання у подарованій квартирі; не врахував стану здоров'яОСОБА_6, яка у 2007 році систематично зверталась до лікаря з приводу гіпертонічної хвороби середнього ступеня тяжкості, перебуває на обліку з 30 вересня 2007 року з діагнозом атеросклеротичний кардіосклероз змішаного ґенезу.

Крім того, згідно ст. 725 ЦК України договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру (надати право довічного користування дарунком) на користь третьої особи. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК України).

Оцінивши умову оспорюваного правочину щодо права дарувальника довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою як підтвердження розуміння ОСОБА_6 правової природи цього правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею та ОСОБА_10, апеляційний суд дійшов передчасних висновків щодо волі ОСОБА_6 на укладення саме договору дарування квартири з огляду на зміст ч. 2 ст. 717 ЦК України.

З урахуванням викладеного, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,