Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

Кузнєцова В.О., Попович О.В.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства "Імпрекс" до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики та додаткової угоди, за касаційною скаргоюприватного підприємства "Імпрекс" на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 29 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 09 листопада 2015 року,

У квітні 2015 року приватне підприємство "Імпрекс" (далі - ПП "Імпрекс") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики та додаткової угоди до нього.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 03 січня 2012 року між сторонами було укладено договір позики № 1. Від позивача-позичальника цей договір підписував відповідач ОСОБА_3, як директор підприємства ПП "Імпрекс", а від імені позикодавця - той же ОСОБА_3 але вже, як фізична особа.

За умовами п 1.1. договору позикодавець передає, а позичальник отримує поворотну фінансову допомогу для забезпечення життєдіяльності підприємства без нарахування відсотків за користування позикою. Відповідно до п. 1.2. договору сума позики вноситься позикодавцем в касу підприємства по мірі виробничої необхідності, але не більше 600 000 грн.

У п. 2.1 договору вказано, що він набирає чинності з моменту внесення готівки в касу підприємства і діє до повного розрахунку позичальника з позикодавцем, а п. 2.2 говорить, що останній термін погашення поворотної фінансової допомоги - 31 грудня 2012 року; якщо жодна із сторін не заявила про розірвання договору чи не виконала зобов`язань по погашенню заборгованості, строк договору відтерміновується до повного погашення позики.

02 січня 2013 року між тими ж сторонами за підписом ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до договору позики від 03 січня 2012 року № 1, якою домовилися, що через неповернення позикодавцю суми поворотної фінансової допомоги в терміни, зазначені п. 2.2 договору від 03 січня 2012 року № 1 та необхідність подальшого надання допомоги, строк дії договору продовжити до 31 грудня 2013 року.

Вперше були внесені кошти у касу підприємства лише 23 квітня 2013 року в сумі 1829 грн 80 коп., відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера.

А всього відповідачем було внесено в касу позивача за період з 23 квітня 2013 року по 09 вересня 2013 року - 167 651 грн 50 коп.

Враховуючи викладене, позивач вважав, що підписання договору та додаткової угоди до нього супроводжувалося чисельним порушенням цивільного законодавства, зокрема, договір позики від 03 січня 2012 року № 1 та додаткова угода до нього від 02 січня 2013 року не скріплені печаткою підприємства на примірниках договору, а також додаткова угода не могла бути укладена за будь-яких умов з огляду на те, що вона була підписана до того моменту, коли договір позики міг набрати чинності, тобто до внесення першої суми грошових коштів. Окрім того, вказані договір позики № 1 та додаткова угода до нього, були підписані однією і тією ж особою - ОСОБА_3, як позикодавцем (фізичною особою) і одночасно, як директором (представником позичальника), тобто укладені з порушенням нормативної заборони, встановленої ч. 3 ст. 238 ЦК України, що є підставою для визнання їх недійсними відповідно до вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 29 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 09 листопада 2015 року, в задоволенні позову ПП "Імпрекс" відмовлено.

У касаційній скарзі ПП "Імпрекс" просить скасувати рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Ухвалюючи рішення у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що кошти вперше були внесені у касу підприємства лише 23 квітня 2013 року в сумі 1 829 грн 80 коп., що підтверджено квитанцією до прибуткового касового ордера № 65 від 23 квітня 2013 року як поворотна фінансова допомога, з урахуванням вимог ст. 1046 ЦК України, дійшов висновку про те, що договір позики від 03 січня 2012 року не є укладеним, а отже, відсутні підстави для визнання його недійсним.

Проте із вказаними висновками судів повністю погодитися не можна, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається та судами встановлено, що 03 січня 2012 року між фізичною особою ОСОБА_3 та ПП "Імпрекс" укладався договір позики № 1, а 02 січня 2013 року - додаткова угода до нього.

Укладаючи спірний договір та додаткову угоду, відповідач ОСОБА_3 підписав їх від свого імені, як фізичної особи, одночасно підписавши і як директор ПП "Імпрекс", тобто діяв і як фізична особа, і як представник юридичної особи.

Встановлено, що зазначений договір позики № 1 та додаткова угода до нього від 02 січня 2013 року від імені підприємства були підписані ОСОБА_3, як директором ПП "Імпрекс" та скріплені печаткою підприємства.

За умовами п 1.1. договору позикодавець передає, а позичальник отримує поворотну фінансову допомогу для забезпечення життєдіяльності підприємства без нарахування відсотків за користування позикою. Відповідно до п. 1.2. договору, сума позики вноситься позикодавцем в касу підприємства по мірі виробничої необхідності, але не більше 600 000 грн.

У п. 2.1 договору вказано, що він набирає чинності з моменту внесення готівки в касу підприємства і діє до повного розрахунку позичальника з позикодавцем, а п. 2.2 визначено, що останній термін погашення поворотної фінансової допомоги - 31 грудня 2012 року; якщо жодна із сторін не заявила про розірвання договору чи не виконала зобов`язань по погашенню заборгованості, строк договору відтерміновується до повного погашення позики.

02 січня 2013 року між тими ж сторонами за підписом ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до договору позики від 03 січня 2012 року № 1, якою визначено, що через неповернення позикодавцю суми поворотної фінансової допомоги в терміни, зазначені п. 2.2 договору від 03 січня 2012 року № 1 та необхідність подальшого надання допомоги, строк дії договору продовжено до 31 грудня 2013 року.

Судами встановлено, що вперше були внесені кошти у касу підприємства 23 квітня 2013 року в сумі 1 829 грн 80 коп., відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера від 23 квітня 2013 року № 65, що підтверджено сторонами та не спростовано під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій. Всього відповідачем було внесено в касу позивача за період з 23 квітня 2013 року по 09 вересня 2013 року - 167 651 грн 50 коп.

Загальний порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України (435-15) .

До принципово важливих складових цієї процедури відносяться зміст та форма договору, спосіб, місце укладення.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За вимогами ч. 2 ст. 828 ЦК України договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі.

Отже, при вчиненні спірного договору позики порушень вимог ст. ст. 638, 828 ЦК України щодо укладення такого договору не допущено.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в ст. 203 ЦК України.

Згідно зі ст. 204 цього Кодексу правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідності до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Отже, у разі коли недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність із передбачених законом підстав, такий правочин згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин), а не таким, що є неукладеним.

Статтею 1051 ЦК позичальнику надано право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж установлено договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Частиною 3 ст. 238 ЦК України встановлено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Таким чином, визнаючи цей договір неукладеним у зв'язку з його безгрошовістю, суди у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України не звернули уваги на вимоги ст. 204 ЦК України про презумпцію правомірності правочину, яка може бути спростована не шляхом визнання його судом неукладеним, а за позовом про визнання його недійсним з підстав встановлених ст. 238 ЦК України.

Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами належним чином не встановлені, судами порушено норми матеріального та процесуального права, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу приватного підприємства "Імпрекс" задовольнити частково.

Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 29 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 09 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.