Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року, додаткове рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 12 травня 2016 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду із указаним позовом, у якому просила встановити факт її проживання із ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу із 2003 року по 12 листопада 2005 року; визнати за нею право власності на Ѕ частку дачного будинку АДРЕСА_1

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вони з ОСОБА_7 з 2003 року по 12 листопада 2005 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а 12 листопада 2005 року уклали шлюб, який розірвано у судовому порядку 17 серпня 2010 року. В період з 2005 по 2010 роки за спільні кошти на земельній ділянці площею 0,06 га, належній відповідачу, ними проведено будівельні роботи з будівництва дачного будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 11 листопада 2013 року відповідач зареєстрував вказане нерухоме майно у реєстраційній службі Тернопільського міського управління юстиції як дачний будинок та одержав свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Посилаючись на те, що спірна нерухомість є їхнім спільним сумісним майном, ОСОБА_6 просила задовольнити позов.

Рішенням Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року позов ОСОБА_6 задоволено. В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частину дачного будинку АДРЕСА_1, загальною площею 119,6 кв.м, житловою площею 16,9 кв.м.

Додатковим рішенням Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 12 травня 2016 року рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року та додаткове рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 12 листопада 2005 року, який розірвано у судовому порядку 17 серпня 2010 року.

11 листопада 2013 року відповідачу ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на дачний будинок АДРЕСА_1

Визнаючи за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частину цього будинку у порядку поділу майна подружжя, суди виходили із того, що спірний об'єкт нерухомості збудований протягом 2005-2010 років, коли сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу та у шлюбі, а тому в силу ст. ст. 60, 61, 74 СК України таке майно є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.

Із такими висновками повністю погодитися не можна.

Відповідно до ст. 74 СК України (у редакції, чинній станом на 01 січня 2005 року), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не

перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного

проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо

інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (Глава 8. Право спільної сумісної власності подружжя).

Згідно ст. 256 ЦПК України у порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактуу тому числі проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

За вимогами ч. 1 ст. 259 ЦПК України урішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

З урахуванням положень ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу пов'язано зі спором про право (у даній справі спір про поділ майна), вимога про встановлення такого факту розглядається у позовному провадженні, а ухвалене за результатами такого розгляду справи судове рішення має відповідати у тому числі вимогам ч. 6 ст. 235 ЦПК України. Тобто, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу має зазначатися не тільки у мотивувальній, а й у резолютивній частині судового рішення.

Рішення суду першої інстанції вимогам ч. 6 ст. 235 ЦПК України не відповідає. Перевіряючи правильність вирішення справи судом першої інстанції, апеляційний суд дійшов неправильного висновку про те, що встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у період із 01 січня 2005 року до укладення шлюбу у мотивувальній частині рішення суду є достатнім для вирішення справи.

Крім того, ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу (періоду проживання однією сім'єю без шлюбу), але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу чи в період проживання однією сім'єю без шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу (період проживання однією сім'єю без шлюбу) не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-1568цс16 від 07 грудня 2016 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

У порушення вимог ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215, 303, 315- 316 ЦПК України суди не досліджували обставин спільної участі сторін коштами або працею у створенні дачного будинку, не перевіряли такі обставини доказами; висновків про поширення на спірну нерухомість режиму спільної сумісної власності подружжя дійшли передчасно із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням матеріального закону.

З наведених підстав оскаржувані рішення судів підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року, додаткове рішення Тернопільского міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 12 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.