Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова Компанія "Автофінанс" про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 15 липня 2015 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 28 лютого 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова Компанія "Автофінанс" (далі - ТОВ "ЛК "Автофінанс") укладено договір № 009649 фінансового лізингу з додатками згідно із яким предметом лізингу є трактор МТЗ-892 Білорус.

Відповідно до умов договору відповідач бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність та передати предмет лізингу у користування позивачу на строк та на умовах, передбачених договором.

Позивачем, на виконання умов договору, у період з 3 березня 2014 року по 2 квітня 2014 року сплачено на рахунок відповідача авансовий платіж та комісію за передачу предмета лізингу в розмірі 99 тис. грн.

Зазначає, що умови укладеного договору є несправедливими, не відповідають загальним засадам цивільного законодавства про справедливість, добросовісність розумність, та вказаний договір, з урахуванням положень ч. ч. 5, 6 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", є недійсним та таким, що не створює правових наслідків, а тому відповідач повинен повернути одержані кошти, як безпідставно набуті. Таким чином, просив позов задовольнити.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 липня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не довів ті обставини, на які посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, не надав належних та допустимих доказів несправедливості умов договору, відсутності інформації про продавця, введення відповідачем ОСОБА_3 в оману з метою реалізації однієї продукції на іншу. Лізингоодержувач в такому випадку відповідно до ч. 3 ч. 1 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" має право відмовитись від договору в односторонньому порядку з відшкодуванням збитків, а не вимагати недійсності правочину.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що відповідно до умов договору фінансового лізингу, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "Автофінанс" 28 лютого 2014 року, відповідачем прийнято зобов'язання передати позивачу у лізинг трактор МТЗ-892 Білорус, вартістю згідно із додатком № 1 165 тис. грн, авансовий платіж визначено у розмірі 50 % вартості предмета, що складає 82 500 грн та погашення щомісячними внесками у розмірі 6 875 грн. Також установлено платежі у розмірі 16 500 грн, що складає 10 % вартості предмета лізингу за його організацією та 3 % - 4 950 грн за його передачу. Строк договору встановлено з моменту підписання договору до повного виконання зобов'язань, але не більше 78 календарних місяців. Також додатком № 2 до договору встановлені сукупна вартість предмета лізингу, 5 % комісії та 60 місяців лізингу.

Згідно із витягом по рахунку позивача з 3 березня по 12 квітня 2014 року ним у якості авансового платежу траншами сплачено 99 тис. грн, а 13 жовтня 2014 року 30 200 грн доплати відповідно до заміни предмета лізингу. Предмет лізингу замінено та замість трактора МТЗ-892 Білорус ОСОБА_3 передано у якості предмета лізингу автомобіль Seat Ibiza без зміни стосовно цього предмета договору.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) .

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (п. п. 2,3 ч. 3 ст. 18 Закону "Про захист прав споживачів"); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (п. 11-1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

Відповідно до частини першої ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно із ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 11 травня 2016 року № 6-65цс16, від 8 червня 2016 року № 6-330цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Таким чином, висновок судів про відсутність підстав для задоволення позову, є передчасним, судами не було звернуто уваги на зазначені вище норми матеріального права, не встановлено фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом ст. ст. 10, 11 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав недоведення позивачем введення його в оману з боку відповідача, суди не звернули уваги на те, що згідно зі ст. 119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

Суд першої інстанції всупереч ст. ст. 212- 215 ЦПК України, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, не звернув уваги, що підстави позову визначає позивач і такими є не норми матеріального права, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у разі посилання позивача не на ту норму закону, суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача; суд не встановив та не зазначив у рішенні які права, свободи чи законні інтереси сторін порушені й яким чином вони можуть бути відновлені.

Згідно із ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Виходячи з наведеного, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги із скасуванням судових рішень та направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 15 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.