Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Попович О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про визнання права власності за набувальною давністю, за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на частину домоволодіння, а саме: кімнату літ. 1-2 площею 10,6 кв. м та кімнату літ. 1-1 площею 5,3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

На обґрунтування позову ОСОБА_4 посилалася на те, що з 1990 року по 2015 рік вона проживала разом із ОСОБА_6 в будинку за адресою: АДРЕСА_1, який складається із двох частин. В іншій частині проживали невідомі їй особи, які у 1990 році виїхали з приміщення та не розпорядились ним, і у період з 1990 по 1995 рік вказана частина приміщення була безхазяйною та почала приходити в занепад.

Посилаючись на те, що з метою недопущення руйнування приміщення вона провела в ньому ремонтні роботи, а з 1995 року вона добросовісно, відкрито, безперервно володіла та користувалася цим майном, утримувала його, підтримувала в належному стані, мешкала в ньому, а тому вважаючи це підставою для визнання за нею права власності на частину будинку за набувальною давністю, ОСОБА_4 просила задовольнити позов.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї ОСОБА_6, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановили характер правовідносин сторін у справі та застосували норми матеріального права, які їх регулюють, врахували роз'яснення, викладені у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) , та виходили з того, що позивачці було відомо про відсутність у неї підстав для набуття права власності на спірну частину будинку, власником якої є ОСОБА_5, який надав згоду на використання його майна як підсобного приміщення, та таке користування не було безперервним, у зв'язку з чим, оцінивши покази свідків у взаємозв'язку з іншими доказами у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для набуття права власності на це майно за набувальною давністю відповідно до вимог ст. 344 ЦК України.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.