КОЛЕГІЇ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
11.01.2006
(витяг)
У липні 1999 р. Ш. звернувся до суду з позовом до
Національного банку України (далі - НБУ), Фонду соціального
страхування України (далі - Фонд) про відшкодування одноразової
допомоги та моральної шкоди у зв'язку з утратою працездатності при
виконанні трудових обов'язків. Позовні вимоги мотивував тим, що
27 грудня 1996 р. на нього, старшого інкасатора Одеського
обласного управління НБУ, та двох інших інкасаторів під час
виконання ними трудових обов'язків було здійснено збройний напад,
унаслідок чого він отримав тілесні ушкодження і в червні 1997 р.
згідно з рішенням медико-санітарної експертної комісії (далі -
МСЕК) йому встановлено 25% втрати працездатності.
Під час розгляду справи позивач доповнив позовні вимоги -
просив суд стягнути з відповідача: одноразову допомогу в розмірі
27 тис. 796 грн з урахуванням індексації із червня 1997 р.;
витрати на медикаменти та вартість санаторно-курортного лікування
з урахуванням індексації; утрачений заробіток у зв'язку з
переведенням його на іншу роботу з урахуванням індексації із
жовтня 1998 р. по квітень 1999 р.; щомісячні допомоги - у розмірі
1 тис. 963 грн з урахуванням 20% втрати працездатності з червня
1997 р. по квітень 1998 р., у розмірі 382 грн з урахуванням 25%
втрати працездатності з травня по червень 1999 р., в розмірі
298 грн з урахуванням 40% втрати працездатності з липня по жовтень
1999 р.; транспортні витрати та 500 тис. грн на відшкодування
моральної шкоди.
Справа розглядалася судами неодноразово. Ізмаїльський міський
суд рішенням від 24 липня 2001 р. позов задовольнив частково:
постановив стягнути з НБУ на користь позивача 14 тис. 77 грн як
компенсацію заподіяної шкоди та 140 грн - на користь держави. У
задоволенні позову про відшкодування шкоди Фондом суд відмовив.
Цей же суд ухвалою від 16 серпня 2001 р. відмовив у
задоволенні заяви Ш. про виділення в окреме провадження його
позовних вимог до НБУ про виплату страхових сум.
Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 20 листопада
2001 р. рішення Ізмаїльського міського суду від 24 липня 2001 р.
залишив без зміни, а ухвалу цього суду від 16 серпня 2001 р.
скасував та направив на новий розгляд для вирішення питання про
виділення частини вимог позивача в окреме провадження.
У касаційній скарзі НБУ порушив питання про скасування
рішення Ізмаїльського міського суду від 24 липня 2001 р., ухвали
апеляційного суду від 20 листопада 2001 р. у частині стягнення
зазначених сум та направлення справи на новий розгляд з підстав
неправильного застосування судами норм матеріального та
процесуального права.
У касаційній скарзі позивач, пославшись на неправильне
застосування норм матеріального права, просив скасувати
оскаржувані судові рішення та постановити нове - про задоволення
його позовних вимог у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у
касаційних скаргах доводи, колегія суддів Судової палати у
цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що
скарга НБУ підлягає задоволенню у повному обсязі, а скарга Ш. -
частково з таких підстав.
Вирішуючи спір про стягнення одноразової допомоги на користь
Ш., місцевий суд виходив лише із граничної її нижчої межі й не
врахував вимог ст. 11 Закону від 14 жовтня 1992 р. N 2694-XII
( 2694-12 ) (2694-12)
"Про охорону праці", а саме те, що розмір одноразової
допомоги встановлюється колективним договором, проте допомога не
повинна бути меншою від суми, визначеної з розрахунку
середньомісячного заробітку потерпілого за кожен відсоток втрати
ним професійної працездатності.
Що ж стосується рішення суду в частині стягнення втраченої
заробітної плати внаслідок каліцтва, одержаного при виконанні
трудових обов'язків, то він не визначив розміру середньої
заробітної плати відповідно до постанови Кабінету Міністрів
України від 8 лютого 1995 р. N 100 ( 100-95-п ) (100-95-п)
"Про затвердження
Порядку обчислення середньої заробітної плати" і не навів у
зв'язку з цим відповідних доводів.
Суд першої інстанції не навів розрахунків за кожний період
виплати заробітної плати Ш., не зазначив, які її суми та коли були
виплачені до цього й підлягають зарахуванню, а які залишилися
невиплаченими. Суд також не з'ясував, за які періоди та які суми
заробітної плати слід було проіндексувати згідно з вимогами
постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. N 663
( 663-98-п ) (663-98-п)
"Про затвердження Порядку проведення індексації
грошових доходів громадян" зі змінами, внесеними до неї
постановами Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1998 р.
N 2034 ( 2034-98-п ) (2034-98-п)
та від 21 липня 1999 р. N 1321(1)
( 1321-99-п ) (1321-99-п)
.
---------------
(1) Постанова Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р.
N 663 ( 663-98-п ) (663-98-п)
втратила чинність на підставі постанови
Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1078
( 1078-2003-п ) (1078-2003-п)
, але була чинною на час ухвалення рішення судом
першої інстанції.
У справі не встановлено, які суми заробітної плати були
нараховані Ш. та вчасно йому не виплачені.
У рішенні місцевий суд зазначив, що при визначенні всіх сум,
що підлягають стягненню у рахунок відшкодування шкоди, застосував
постанову Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р. N 1427
( 1427-97-п ) (1427-97-п)
"Про затвердження Положення про порядок компенсації
громадянам частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх
виплати". При цьому не врахував, що ця постанова, а з 1 січня
2001 р. й Закон від 19 жовтня 2000 р. N 2050-III ( 2050-14 ) (2050-14)
"Про
компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з
порушенням строків їх виплати" застосовують лише у випадках
невиплати нарахованої заробітної плати.
Суми заробітної плати, на які особа має право, але вони не
були їй нараховані, - у разі вирішення спору про їх стягнення
можуть бути проіндексовані згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 21 грудня 1998 р. N 2034 ( 2034-98-п ) (2034-98-п)
"Про індексацію
грошових доходів громадян" (у редакції постанови Кабінету
Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1078 ( 1078-2003-п ) (1078-2003-п)
"Про
затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів
населення").
Згідно з п. 29 Правил відшкодування власником підприємства,
установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди,
заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із
виконанням ним трудових обов'язків (затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. N 472
( 472-93-п ) (472-93-п)
; далі - Правила)(2) суми відшкодування шкоди,
заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, підлягають
індексації відповідно до чинного законодавства.
---------------
(2) Правила ( 472-93-п ) (472-93-п)
втратили чинність на підставі
постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р.
N 807 ( 807-2001-п ) (807-2001-п)
.
Щодо витрат на санаторно-курортне оздоровлення Ш., то суд
першої інстанції в рішенні не зазначив, в які роки позивач згідно
з висновками МСЕК мав потребу в санаторно-курортному лікуванні та
чи справді він придбавав путівки до санаторно-курортних закладів,
яких витрат при цьому зазнав і якими доказами це підтверджено, а
також які суми грошей та на які потреби він отримував від
відповідача.
Крім того, суд, стягуючи з відповідача на користь позивача
певну суму грошей на відшкодування моральної шкоди, не врахував,
що відповідно до п. 11 Правил ( 472-93-п ) (472-93-п)
розмір відшкодування
моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян незалежно від будь-яких інших виплат, а
також не навів у рішенні мотивів визначення розміру моральної
шкоди.
Апеляційний суд помилки, допущені судом першої інстанції, не
виправив, залишивши його рішення без зміни.
З урахуванням зазначеного та керуючись ст.336 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
1963 р., колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України касаційну скаргу НБУ задовольнила у
повному обсязі, а касаційну скаргу Ш. - частково: рішення
Ізмаїльського міського суду від 24 липня 2001 р. та ухвалу
Апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2001 р.
скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.