Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Єрьоміна А.В.(головуючий);

Кравцова О.В.,

Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Імексбанк" Северина Юрія Петровича про зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року, -

ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Імексбанк" Северина Юрія Петровича про зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року позов задоволено.

Зобов'язано уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Імексбанк" надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію про ОСОБА_4 стосовно включення його до вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування, з сумою відшкодування у розмірі 111297,14 грн.

Зобов'язано Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити інформацію про ОСОБА_4 та інформацію про суму коштів, яка підлягає йому відшкодуванню, у розмірі 111297,14 грн. до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в публічному акціонерному товаристві "Імексбанк" за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді щодо обставин, необхідних для ухвалення рішення судом касаційної інстанції, заслухавши представників сторін, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин у справі та застосування судом норм процесуального права, Вищий адміністративний суд України приходить до висновку про часткове задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

При касаційному перегляді судового рішення у справі колегія суддів Вищого адміністративного суду України виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Таким чином, у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Положеннями пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

За змістом частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17, частиною першою статті 171 та частиною першою статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питання щодо законності (крім конституційності) підзаконних правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

Отже, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

На підставі вимог частини першої статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Частиною другої цієї статті визначено, що Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

Положеннями частини першої статті 34 цього Закону визначено, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Згідно із частиною першою статті 54 вказаного Закону рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Після введення у банку тимчасової адміністрації, а також під час ліквідації банку уповноважена особа Фонду реалізує свої повноваження, передбачені, зокрема, статтею 38 цього Закону, й діє як суб'єкт публічного права.

Статтею 1 цього Закону визначено, що уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Таким чином, наведені норми права регламентують, що спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Разом з тим, згідно із пунктом 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (2755-17) , а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України (2755-17) .

Проте, спір у даній справі не стосується майнових вимог до боржника, а справу про банкрутство відносно банку як боржника не порушено.

Крім того, згідно із частиною другою статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в редакції від 30 жовтня 2012 року, дія цього Закону не поширюється на банки. Питання неплатоспроможності та/або ліквідації банків вирішуються в порядку, визначеному законами України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

В результаті внесення змін у Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) частиною другою статті 2 цього Закону, в редакції від 19 січня 2013 року, визначено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

Відповідно до частини 8 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який набрав чинності 21 березня 2012 року, дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) на банки не поширюється.

Таким чином, на думку суду касаційної інстанції, норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) та Господарського процесуального кодексу України (1798-12) не можуть регламентувати іншу, ніж адміністративну, юрисдикцію аналогічних спорів даної справи.

Крім того, системний аналіз вище викладених норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) дає суду підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) . Зокрема, відповідно до статті 7 цього Закону порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства.

Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді.

У даному випадку, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) до спірних правовідносин не застосовуються.

Крім того, згідно з пунктом 17 частини першої статті 2, частин першої, другої статті 3, частини першої статті 34, частини восьмої статті 36, частини першої статті 54 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) на банки не поширюється.

Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Отже, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року № 8 (v0008760-13) .

Вищевказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі від 25 липня 2014 року № 992/11/14-14.

Таким чином, враховуючи вказані норми, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року № 21-4846а15, 15 червня 2016 року № 826/20410/14, та вирішення даної справи саме у порядку адміністративного судочинства.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі, в зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.