Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Черкаси до Черкаської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, Департамент екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації, про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, витребування майна із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою заступника прокурора Черкаської області на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 26 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 13 квітня 2016 року,

У вересні 2013 року прокурор м. Черкаси звернувся до суду із вказаним позовом, зазначаючи, що при перевірці прокуратурою м. Черкаси дотримання Черкаською міською радою вимог земельного законодавства при виділенні та використанні земельних ділянок у кварталі АДРЕСА_1 встановлено, що відповідно до рішення Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року № 9-205 "Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_9 та інші)" за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який розроблений ТОВ "Геоземпроект", та висновку державної експертизи землевпорядної документації від 18 лютого 2006 року № 678 передано безоплатно у власність ОСОБА_6 земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 1 тис. кв. м, яка розташована у кварталі АДРЕСА_1, за рахунок земель Черкаської міської ради.

На підставі рішення Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року № 9-205 ОСОБА_6 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку.

Позивач вважав, що вказане рішення міської ради не відповідає вимогам закону та має бути визнане судом незаконним та скасоване з огляду на те, що вказана земельна ділянка загальною площею 8,7966 га знаходиться на території зелених насаджень загального користування (територія парків, скверів) та відповідно до п. "а" ч. 3 ст. 83 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) не могла передаватися у приватну власність; проект відведення ділянки не погоджувався із природоохоронним органом, що, на думку прокурора, підтверджувалось висновком Державної інспекції сільського господарства в Черкаській області від 21 лютого 2013 року № 636, в якому зазначено, що вказана земельна ділянка знаходиться на території зелених насаджень загального користування, тому не підлягає відведенню у приватну власність під житлову забудову згідно зі ст. ст. 38, 39, 44, 51, 52, 83 Земельного кодексу України.

Посилаючись на викладене, позивач просив: визнати незаконним та скасувати рішення Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року № 9-205 "Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_9 та інші)" в частині безоплатної передачі ОСОБА_6 земельної ділянки площею 1 тис. кв. м по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); визнати незаконним та скасувати п. 7 додатка до рішення Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року № 9-205 "Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_9 та інші)" щодо безоплатної передачі ОСОБА_6 земельної ділянки; визнати недійсними державний акт серії НОМЕР_1, виданий 15 червня 2006 року на право власності ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 1 тис. кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 та скасувати його державну реєстрацію; витребувати у ОСОБА_8 земельну ділянку площею 1 тис. кв. м, вартістю 276 180 грн, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, 27, м. Черкаси, яка належить останньому на підставі державного акта від 15 червня 2006 року серії НОМЕР_1, на користь Черкаської міської ради.

Справа судами розглядалася неодноразово, в тому числі й Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Останнім рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 26 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 13 квітня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Черкаської області,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що прокуратура була обізнана про оспорюване рішення міської ради в 2006 році, однак з даним позовом прокурор звернувся до суду лише у вересні 2013 року, тобто після спливу у 2009 році трирічного строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України.

Такі висновки є правильними та відповідають обставинам у справі.

Судом установлено, що 24 січня 2006 року ОСОБА_6 звернувся до Черкаської міської ради із заявою про передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_1 для використання під індивідуальне дачне будівництво (а. с. 24, т. 1).

Пунктом 1.19 рішення Черкаської міської ради від 31 січня 2006 року № 9-60 ОСОБА_6 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1, площею 1 тис. кв. м, безоплатно у власність для індивідуального дачного будівництва (а. с. 25, т. 1).

Відповідно до висновку державної експертизи від 18 лютого 2006 року № 678 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_6 по АДРЕСА_1, площею 1 тис. кв. м, у власність для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель Черкаської міської ради отримав позитивну оцінку.

Відповідно до п. 10 додатка до рішення Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року № 9-205 "Про передачу громадянам земельних ділянок у власність (ОСОБА_9 та інші)" передано у приватну власність ОСОБА_6 земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва, площею 1 тис. кв. м, по АДРЕСА_1 (а. с. 41 та а. с. 41, зворот, т. 1).

На підставі цього рішення ОСОБА_6 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку від 24 березня 2006 року серії НОМЕР_2 (а. с. 43 та а. с. 43, зворот, т. 1). У даному акті зазначено, що цільовим призначенням (використанням) земельної ділянки є індивідуальне дачне будівництво.

Під час розгляду справи представник Черкаської міської ради та представник ОСОБА_7 подали до суду заяви про застосування строків позовної давності щодо заявлених позовних вимог прокурора, посилаючись на те, що про оскаржуване рішення прокурору м. Черкаси було відомо ще в 2006 році, однак позов було подано тільки у вересні 2013 року (а. с. 217, 219-220, т. 2)

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України (254к/96-ВР) , які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

У статті 15 ЦК України безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав.

Так, крім органів, зазначених у ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, органи прокуратури.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст. ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з ч. 2 ст. 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку п. 2 ст. 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїх постановах від 1 липня 2015 року № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407 цс 15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Крім того, положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові від 16 вересня 2015 року № 6-68цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Судами встановлено, що прокурором Черкаської міжрайонної прокуратури вносилась інформація Черкаській міській раді щодо обґрунтованості, погодження та виділення земельних ділянок у власність під дачне будівництво в мікрорайонні "Соснівка", - за рахунок земель зелених насаджень міста, на підставі якої Черкаською міською радою 07 червня 2006 року було прийнято рішення № 2-23 про відміну оскаржуваного рішення, про що свідчить мотивувальна частина даного рішення, яке в подальшому було скасоване в судовому порядку (а. с. 247 - 250, т. 2).

Таким чином, прокурор про оспорюване рішення міської ради довідався у 2006 році, однак з даним позовом прокурор звернувся до суду лише у вересні 2013 року, як зазначалось вище, тобто після спливу у 2009 році строку позовної давності.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, з урахуванням встановлених у справі обставин, дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. А оскільки прокурору було відомо про оспорюване рішення міської ради в 2006 році, висновки суду про те, що прокурором пропущено передбачений ст. 257 ЦК України трирічний строк звернення до суду з позовом, є законними та обґрунтованими.

Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що судами при розгляді скарги допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК Українияк підстави для скасування рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області відхилити.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 26 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 13 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.