287/65/15-ц Про зміну підстави звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - 23.11.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства "Олевський хлібозавод" про зміну підстави звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Олевського районного суду Житомирської області від 21 березня 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 02 червня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вони з 20 серпня 2012 року працювали на посадах продавців у магазині "Хліб" Публічного акціонерного товариства "Олевський хлібозавод" (далі - ПАТ "Олевський хлібозавод"). Посилаючись на те, що відповідач порушив умови і порядок їх звільнення, оскільки заяви про звільнення за власним бажанням вони подали 05 травня 2014 року, проте наказ про звільнення датовано 27 червня 2014 року, позивачі, уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, остаточно просили змінити підставу звільнення із п. 2 ст. 41 на ст. 38 КЗпП України за власним бажанням, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: на користь ОСОБА_4 - 35 316 грн 27 коп., на користь ОСОБА_3 - 38 488 грн 77 коп., а також витрати на лікування, а саме: на користь ОСОБА_4 - 4 499 грн 49 коп., на користь ОСОБА_3 - 5 301 грн 24 коп., крім того, по 100 тис. грн на користь кожної на відшкодування моральної шкоди та по 10 тис. грн витрат за надання правової допомоги. На обґрунтування позову зазначили, що відповідачем не доведено обставини недостачі товарно-матеріальних цінностей у розмірі 63 810 грн 14 коп. на підставі інвентаризаційних описів та порівняльних відомостей, тому і звільнення за п. 2 ст. 41 КЗпП України є незаконним, оскільки відповідачем було порушено умови та порядок звільнення.

Рішенням Олевського районного суду Житомирської області від 21 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст.ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Рішення апеляційного суду відповідає зазначеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк з дня коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Судом установлено, що позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували із ПАТ "Олевський хлібозавод" у трудових відносинах, працювали на посадах продавців у магазині "Хліб" ПАТ "Олевський хлібозавод" у м. Олевськ Житомирської області. За умовами трудового договору позивачі обслуговували грошові цінності, здійснювали зберігання товарних цінностей, їх реалізацію, приймання та видачу грошових коштів, із ними укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

За наказом ПАТ "Олевський хлібозавод" від 06 листопада 2013 року № 342-к було проведено інвентаризацію товарно-грошових залишків у магазині "Хліб" та за підсумком проведеної ревізії було виявлено недостачу в сумі 2 720 грн 50 коп., що відображається у порівняльній відомості результату інвентаризації товарів, матеріалів, тари і грошових коштів торгівлі, з якою позивачі погодилися, підписавши її.

05 травня 2014 року позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, перебуваючи у трудових відносинах із роботодавцем, написали на ім'я директора ПАТ "Олевський хлібозавод" ОСОБА_5 заяви про звільнення із займаних посад без зазначення дати звільнення за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України.

02 червня 2014 року проведено інвентаризацію товарно-грошових залишків у магазині "Хліб", за підсумком проведеної ревізії виявлено недостачу в сумі 61 089 грн 64 коп. Відомість від 02 червня 2014 року також була складена за участю позивачів, однак вони відмовилися її підписувати, претензій по документам не заявляли, про що складено акт від 06 червня 2014 року.

Відповідно до наказу ПАТ "Олевський хлібозавод" від 27 червня 2014 року № 113-к позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звільнено з посад продавців 27 червня 2014 року за згодою профспілкового комітету (протокол від 26 червня 2014 року № 3) за дії, які дають підстави до втрати довіри з боку власника, згідно з п. 2 ст. 41 КЗпП України з проведеним розрахунком та виплатою грошових компенсацій за невикористані відпустки за період роботи з 20 серпня 2012 року по день звільнення: основної - тривалістю 45 днів та додаткової - 5 днів. Підставою звільнення є недостача товарно-матеріальних цінностей та грошових залишків за період із 20 лютого 2013 року по 02 червня 2014 року.

Установлено, що позивачі були ознайомлені з наказом від 27 червня 2014 року в день звільнення і в цей же день з ними проведено розрахунок та видано трудові книжки.

Також установлено, що згідно з висновком судово-економічної експертизи від 26 червня 2015 року мала місце недостача товарно-матеріальних цінностей в магазині "Хліб" у м. Олевськ Житомирської області за період із 20 лютого 2013 по 02 червня 2014 року у розмірі станом на 06 листопада 2013 року - 3 459 грн 78 коп., станом на 02 червня 2014 року - 63 424 грн 98 коп.

Крім того, рішенням Олевського районного суду Житомирської області від 04 грудня 2014 року відмовлено ПАТ "Олевський хлібозавод" у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 63 424 грн 98 коп. на відшкодування матеріальної шкоди.

Рішенням апеляційним судом Житомирської області від 15 березня 2016 року скасовано рішення Олевського районного суду Житомирської області від 04 грудня 2014 року, вищевказаний позов ПАТ "Олевський хлібозавод" задоволено частково.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог та вважав, що позивачі були правомірно звільнені з роботи на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України, тому відсутні підстави для зміни підстав їх звільнення, а решта позовних вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди є похідними від основної вимоги, тому вони також не підлягають задоволенню.

Зокрема, суд дійшов висновку, що заявлена вимога позивачів про зміну формулювання підстав звільнення в наказі від 27 червня 2014 року № 113-к із п. 2 ст. 41 КЗпП України на ст. 38 КЗпП України відповідно до поданої 05 травня 2014 року заяви про звільнення за власним бажанням не може вважатися законною підставою розірвання трудового договору, оскільки дотримуючись ч. 2 ст. 38 КЗпП України, яка передбачає, що якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Встановивши, що позивачі після спливу 2-тижневого строку від написання заяви про звільнення не наполягали на своєму звільненні, виходили на роботу, брали участь у ревізії 02 червня 2014 року, із ними зроблено звірку за товарно-грошовими звітами за період із 06 листопада 2013 року по 02 червня 2014 року, у них знаходилися ключі від магазину, які до ревізії вони не передали, як і не передали товарно-матеріальних цінностей, крім того, після спливу двох тижнів відповідачем не було запрошено інших працівників на їхні посади, суд дійшов висновку, що дія трудового договору між позивачами та відповідачем була продовжена до 27 червня 2014 року. Разом із тим суд вважав, що звільнення позивачів за ст. 38 КЗпП України є правом, а не обов'язком роботодавця.

Однак із вказаними висновками обгрунтовано не погодився апеляційний суд та, переглядаючи справу в апеляційному порядку, дійшов правильного висновку про порушення відповідачем прав позивачів внаслідок несвоєчасного звільнення на підставі поданих ними заяв, але відмовив у задоволенні указаного позову із підстав пропущення строку звернення до суду, установленого ст. 233 КЗпП України.

На обгрунтування такого висновку суд зазначив, що відповідно до табеля обліку використання робочого часу ПАТ "Олевський хлібозавод" ОСОБА_3 працювала по 19 травня 2014 року включно, а ОСОБА_4 - по 17 травня 2014 року включно. У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що оскільки позивачі після вказаного строку фактично не працювали, не відзивали своїх заяв про звільнення, тому відсутні підстави вважати, що позивачі після спливу двотижневого строку від написання заяв про звільнення не наполягали на своєму звільненні та виходили на роботу; відповідач усупереч вимогам чинного трудового законодавства у двотижневий термін своєчасно не звільнив позивачів за їх ініціативою, оскільки станом на 20 травня 2014 року, тобто через два тижні після написання заяв, відповідачем не були виявлені винні дії працівників, які б свідчили про втрату до них довір'я з боку власника.

Апеляційний суд обгрунтовано вважав, що оскільки позивачі отримали трудову книжку у день звільнення - 27 червня 2014 року, тому до суду з цим позовом вони могли звернутися протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатись про порушення свого права, тобто з 27 червня 2014 року, проте із позовом звернулися лише 11 лютого 2015 року, тобто більше, ніж через сім місяців після видання наказу про звільнення з роботи.

На спростування доводів позивачів та їх представника про поважність причини пропущення строку звернення до суду у зв'язку зі зверненням до Територіальної державної інспекції з питань праці у Житомирстькій області, апеляційний суд вказав, що, після відповіді цієї інспекції (від 07 серпня 2014 року № 2207, т. 1, а. с. 17) позивачі до суду з відповідним позовом не звернулися; інших причин пропуску вказаного строку не зазначено.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212, 303 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи про помилковість висновків апеляційного суду щодо пропущення установленого ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду із позовом, оскільки виключною підставою для початку перебігу строку позовної давності, на думку заявників, є вручення наказу про звільнення, а в справі відсутні будь-які докази про вручення позивачам копії наказу про звільнення до 11 лютого 2015 року, тобто до моменту звернення до суду із позовом, спростовуються змістом ч. 1 ст. 233 КЗпП України, відповідно до якої працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк з дня коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Таким чином вказана норма містить альтернативу: з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, а в справі судами установлено, що не заперечувалося позивачами, що позивачам видано трудові книжки у день звільнення - 27 червня 2014 року.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не розглянув можливості поновити пропущений строк висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.