161/1859/15-ц Про визнання права спільної сумісної власності на квартиру та встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу - 23.11.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє від імені неповнолітньої ОСОБА_5, про визнання права власності на майно та встановлення факту проживання однією сім'єю за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Волинської області від 21 січня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з серпня 2003 року проживала з ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася дочка - ОСОБА_7 17 грудня 2003 року вона та ОСОБА_6 придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є їхнім спільним сумісним майном її та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.

З урахуванням зазначеного позивачка просила встановити факт її проживання разом із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу та ведення спільного господарства з серпня 2003 року по день його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_3; визнати спірну квартиру спільною сумісною власність її та ОСОБА_6; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаної квартири.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 вересня 2015 року позов задоволено.

Встановлено факт проживання ОСОБА_3 разом із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з серпня 2003 року по 11 серпня 2014 року.

Визнано квартиру АДРЕСА_1, придбану під час проживання ОСОБА_3 із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, їх спільною сумісною власністю.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини вказаної квартири.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 жовтня 2015 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 21 січня 2016 року рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього суду скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, залишити в силі судові рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 протягом 2003-2014 років вели спільне господарство, мали спільний бюджет, побут, проживаючи без реєстрації шлюбу спільно, а квартира АДРЕСА_1 була придбана внаслідок їх спільної праці.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачка не надала доказів про власну участь у набутті спірного майна, оскільки сам по собі факт проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею, коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на частину спірного майна.

З такими висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що з 2000 року ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, який було розірвано рішенням Луцького міського суду Волинської області від 24 грудня 2002 року, про що 17 лютого 2003 року відділом РАГС Луцького міського управління юстиції видано свідоцтво про розірвання шлюбу.

Від вказаного шлюбу у них народилася дочка - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивачка, ОСОБА_3 з 1995 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8, який було розірвано рішенням Луцького міського суду Волинської області від 1 жовтня 2003 року, про що 4 грудня 2003 року відділом РАГС Луцького міського управління юстиції видано свідоцтво про розірвання шлюбу.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 грудня 2003 року ОСОБА_6 придбав квартиру АДРЕСА_1. Право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_6 у Волинському обласному бюро технічної інвентаризації 22 грудня 2003 року.

23 грудня 2003 року між ОСОБА_6 та акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" був укладений кредитний договір, згідно з яким ОСОБА_6 отримав кредит у сумі 7 800 доларів США строком на 84 місяці до 22 грудня 2010 року. На забезпечення виконання вказаного зобов'язання 23 грудня 2003 року ОСОБА_6 уклав з банком договір застави спірної квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_6 та ОСОБА_3 народилася дочка - ОСОБА_7.

Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 22 квітня 2011 року ОСОБА_6 дозволено подарувати квартиру АДРЕСА_1 на ім'я малолітньої дочки ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дозволено ОСОБА_3 прийняти в дар квартиру АДРЕСА_1 на ім'я малолітньої дочки ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.

Також встановлено, що спадщину після смерті ОСОБА_6 прийняли його дочки: ОСОБА_5 та ОСОБА_7

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка в обґрунтування вимог посилалась на те, що вони з ОСОБА_6 з серпня 2003 року по серпень 2014 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. Також зазначала, що під час спільного проживання 17 грудня 2003 року вони придбали спірну квартиру, отже вона є спільною сумісною власністю подружжя.

Апеляційний суд вірно вважав, що нормами чинного на той час КпШС України (2006-07) не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а вказані правовідносини регулювалися нормами Закону України "Про власність" (697-12) .

Разом з тим, апеляційний суд не врахував таке.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 року № 16 (v0016700-98) (у редакції, що була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону "Про власність", відповідних норм ЦК УРСР (1540-06) та з урахуванням п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1999 року № 20 (v0020700-95) "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

За змістом п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 року № 20 (v0020700-95) , Розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодексу про шлюб та сім'ю (2006-07) . При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їх спільної сумісної власності, якщо: майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не доведено її участь у набутті спірного нерухомого майна.

Разом з тим, апеляційний суд фактично погодився з тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у період з серпня 2003 року по серпень 2014 року проживали однією сім'єю, оскільки даний факт спростовано не було.

Згідно із ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пп. 1, 2 ч. 1 ст. 57 СК України).

Сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення ч. 1 ст. 24 КпШС України, ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) та від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) .

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року № 6-211цс14, яка відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Відповідно до пп. 2.1, 2.2 договору купівлі-продажу спірної квартири від 17 грудня 2003 року, укладеного між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) продаж квартири вчинено за домовленістю за 63 484 грн, з яких: 21 520 грн отримано продавцем від покупця готівкою під час підписання та нотаріального посвідчення цього договору; решта суми, що становить 41 964 грн покупець зобов'язався сплатити продавцю в строк до 24 грудня 2003 року готівкою у м. Луцьку з одночасним підтвердженням цього факту письмовою заявою продавця, що є невід'ємною частиною цього договору, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально.

Відповідно до змісту заяви ОСОБА_9, посвідченої 23 грудня 2003 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т.О., ОСОБА_6 23 грудня 2003 року здійснив повний розрахунок за куплену спірну квартиру готівкою в приміщенні нотаріальної контори за адресою: АДРЕСА_2, при цьому ОСОБА_9 отримано кошти у сумі 41 964 грн, тобто у день укладення кредитного договору та отримання кредиту).

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України наведене не врахував, не з'ясував, чи сплата 23 грудня 2003 року залишку вартості спірної квартири здійснена за кошти, отримані за кредитним договором від 23 грудня 2003 року, чи позивач та ОСОБА_6 погашали цей кредит разом, проживаючи однією сім'єю без реєстрації шлюбу, чи може вважатись дана обставина спільною участю у придбанні нерухомого майна та дійшов до передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.