Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

Гулька Б.І., Закропивного О.В., Штелик С.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання шлюбу недійсним та визнання розірвання шлюбу недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 4 травня 2017 року,

У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 24 жовтня 1991 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 1 березня 2006 року шлюб між ними розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Вважав, що у відповідачки наміру на створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя не було, єдиною її метою було набуття права власності на належну йому квартиру по АДРЕСА_1. ОСОБА_5 приховала від нього свою тяжку хворобу, унаслідок якої вона не мала можливості народити дітей. Зазначав про те, що їх шлюб носив фіктивний характер, протягом десяти років вони проживали окремо, спільного господарства не вели та шлюбних стосунків не підтримували, проте відповідачка згоду на розірвання шлюбу не надавала. Крім того, він перебував у фактичних шлюбних стосунках з ОСОБА_6, з якою зареєстрував шлюб, унаслідок чого відповідачка була змушена погодитися на розірвання шлюбу.

У 2013 році відповідачка дізналась, що ОСОБА_6 загинула та вирішила незаконно заволодіти належною йому квартирою шляхом звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя, хоча джерелом придбання квартири спільні кошти та спільна праця подружжя не були. Унаслідок таких обставин вважав, що вищевказаний шлюб є фіктивним, який порушує його майнові права.

З урахуванням наведеного ОСОБА_4 просив суд визнати зареєстрований 24 жовтня 1991 року шлюб між ним та ОСОБА_5 недійсним, визнати розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 1 березня 2006 року, недійсним.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 4 травня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суди, вірно застосувавши положення ст. 45 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, ст. ст. 3, 21, 22, 24- 26, 38, 40- 42 СК України, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли правильного висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України), щодо фіктивності зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_5, тобто укладення шлюбу без наміру створення сім'ї і набуття прав та обов'язків подружжя, оскільки шлюб між сторонами зареєстровано за взаємною згодою, вони тривалий час перебували у зареєстрованому шлюбі, спільно проживали та вели спільне господарство. За згодою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 1 березня 2006 року шлюб між ними було розірвано. Факт того, що сторони певний час жили окремо не свідчить про відсутність наміру створення сім'ї при реєстрації шлюбу.

Суди дійшли вірного висновку про те, що позивачем не надано доказів того те, що відповідачка на час реєстрації шлюбу тяжко хворіла і приховала від нього свою хворобу.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 4 травня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.