Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним - 28.09.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2014 року,

У серпні 2012 року ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_3, звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла її мати - ОСОБА_7, яка мешкала у квартирі АДРЕСА_1 та була власником цієї квартири. Після смерті матері вона успадкувала 1/3 частини зазначеної квартири за заповітом. Співвласником іншої 2/3 частини спірної квартири є її брат ОСОБА_4 Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 08 вересня 2011 року за ОСОБА_4 визнано право власності на 1/3 частини зазначеної квартири. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Проте 07 жовтня 2011 року ОСОБА_4 продав спірну квартиру ОСОБА_5 З огляду на зазначене просила суд визнати договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 07 жовтня 2011 року між відповідачами, недійсним, скасувати реєстрацію права власності на зазначену квартиру.

Правонаступник ОСОБА_6 - ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, остаточно просила витребувати з чужого незаконного володіння 1/3 частини спірної квартири та усунути їй перешкоди у користуванні власністю.

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 18 серпня 2014 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 07 жовтня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Витребувано з чужого незаконного володіння 1/3 частини спірної квартири та усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні нею.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_8 від 05 березня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі, яку витребувано із суду першої інстанції.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року справу призначено до судового розгляду.

Розпорядженням керівника апарату Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року № 163/0/32-16 призначено повторний автоматичний розподіл справ у зв'язку з відставкою судді ОСОБА_8., у результаті чого 29 липня 2016 року зазначену справу передано судді-доповідачу Ступак О.В.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Проте рішення апеляційного суду зазначеним нормам процесуального права не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_6 належала 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, а 2/3 частини вказаної квартири належали на праві приватної власності ОСОБА_4

Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 08 вересня 2011 року за ОСОБА_4 було визнано право власності на 1/3 частини спірної квартири та стягнуто з останнього на користь ОСОБА_6 38 860 грн (т. 1, а. с. 6).

07 жовтня 2011 року ОСОБА_4, від імені якого діяв ОСОБА_9, продав ОСОБА_10 квартиру АДРЕСА_3, що підтверджується договором купівлі-продажу.

Згідно з копією договору купівлі-продажу квартири від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_4, від імені якого діяв ОСОБА_9, продав, а ОСОБА_10 купила спірну квартиру, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі рішення Краматорського міського суду Донецької області від 08 вересня 2011 року та свідоцтва про право на спадщину, що видане 07 травня 2010 року (т. 1, а. с. 65, 66).

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2012 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 08 вересня 2011 року було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання права власності було відмовлено (т. 1, а. с. 8, 9).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно з нормами ЦПК України (1618-15) спосіб судового захисту та підставу й предмет позову визначає позивач.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому способи захисту цивільного права та інтересів, зазначені в ст. 16 ЦК України.

Згідно із п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, а також припинення дії, яка порушує право.

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Цивільним кодексом України (435-15) передбачено засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Таким чином, на суд як державний орган покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку з чим він має право й зобов'язаний визначити характер правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Скасовуючи рішення районного суду з підстав неправильного застосування норм матеріального права, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених ст. 388 ЦК України підстав для вирішення позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння відповідача 1/3 частини спірної квартири та усунення позивачу перешкод у користуванні власністю.

При цьому апеляційний суд помилково виходив із того, що позивач ОСОБА_6 позовних вимог із підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, не заявляла та помилково вважав, що судом першої інстанції безпідставно прийнято і розглянуто уточнену позовну заяву правонаступника ОСОБА_6 - ОСОБА_3 - після початку розгляду справи із порушенням ст. 31 ЦПК України.

Відповідно до ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Згідно з ч. 2 ст. 31 ЦПК України, крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Оскільки суд апеляційної інстанції усупереч вимогам ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, порушив норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України.