369/9363/15-ц Про визнання права власності на земельну ділянку - 21.09.2016 Прийняття

головуючого Дьоміної О.О., суддів: Леванчука А.О., Парінової І.К., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Баландін Володимир Васильович, ОСОБА_11, про визнання договорів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності; за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю, визнання договорів дарування недійсними та витребування земельної ділянки з незаконного володіння; за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_7 про визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, який у подальшому уточнила і просила визнати недійсним договір дарування, укладений 17 квітня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_12; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 23 квітня 2014 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_9; витребувати її майно з чужого незаконного володіння; захистити її право власності шляхом визнання за нею права власності на земельну ділянку площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1.

Позивач ОСОБА_6 посилалася на те, що 27 грудня 2007 року ОСОБА_7 уклала з нею договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Тимчуком В.О. за реєстровим № 4880, відповідно до п. 1 якого ОСОБА_7 передала їй безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1.

Вищезазначена земельна ділянка належала ОСОБА_7 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів 10 листопада 2006 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 липня 2006 року за реєстраційним № 5500, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_2.

Позивач зазначала, що у квітні 2013 року із позовом про визнання недійсним договору дарування від 27 грудня 2007 року, укладеного між нею та ОСОБА_7, звернувся чоловік останньої - ОСОБА_11 Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 вересня 2013 року, його позов було задоволено та визнано недійсним договір дарування від 27 грудня 2007 року. У подальшому ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року судові рішення були скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2014 року позов ОСОБА_11 до неї та ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним було залишено без розгляду з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Не зважаючи на це, їй стало відомо про те, що 17 квітня 2014 року ОСОБА_7 уклала з ОСОБА_8 договір дарування вказаної земельної ділянки, а той, у свою чергу, за договором дарування від 23 квітня 2014 року подарував її ОСОБА_9

Позивач ОСОБА_6 вважала, що земельна ділянка площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташована по АДРЕСА_1, на момент укладання договору дарування між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 належала саме їй на праві приватної власності, у зв'язку з цим цей договір повинен бути визнаний судом недійсним, як і наступний договір дарування, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 При цьому, на думку позивача, ОСОБА_9 не є добросовісним набувачем вищезазначеної земельної ділянки, а тому ця земля повинна бути витребувана з її незаконного володіння.

У травні 2015 року ОСОБА_11 у порядку ст. 34 ЦПК України звернувся до суду із позовом, який у подальшому уточнив і просив визнати земельну ділянку площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю його та ОСОБА_7; визнати недійсним договір дарування указаної земельної ділянки, укладений 27 грудня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування цієї ж земельної ділянки, укладений 17 квітня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; витребувати дану земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_9

У вересні 2015 року ОСОБА_9 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати її добросовісним набувачем земельної ділянки площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, а також визнати за нею право власності на цю земельну ділянку.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, у задоволенні позовів ОСОБА_6 та ОСОБА_9 відмовлено. Позов ОСОБА_11 задоволено. Визнано земельну ділянку площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_11 та ОСОБА_7 Визнано недійсним договір дарування вищезазначеної земельної ділянки від 27 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6, а також договір дарування цієї земельної ділянки від 17 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 Витребувано земельну ділянку площею 0,1127 га, по АДРЕСА_1 із незаконного володіння ОСОБА_9

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Ухвалені у справі судові рішення не відповідають цим вимогам.

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 2 липня 2013 року, було встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_11 та ОСОБА_7 з 1 січня 2004 року по час ухвалення рішення у справі, а саме по 22 березня 2013 року, без реєстрації шлюбу (а. с. 113-116, т. 1).

28 липня 2006 року на ім'я ОСОБА_7 було придбано земельну ділянку площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 28 липня 2006 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. за реєстровим № 5500 (а. с. 210-211, т. 1).

27 грудня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування, відповідно до п. 1 якого ОСОБА_7 передала безоплатно у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1 (а. с. 15, т. 1). Цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Тимчуком В.О. за реєстровим № 4880. При цьому ОСОБА_7 надала нотаріусу заяву, в якій зазначила про те, що дана земельна ділянка не є спільною сумісною власністю, належить їй на праві особистої власності, у шлюбі вона не перебуває, ні з ким без реєстрації шлюбу не проживає, договір про спільне проживання та ведення спільного господарства нею не укладався.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 вересня 2013 року, у справі № 369/3537/13-ц, було задоволено позов ОСОБА_11 та визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (а. с. 17-20, 21-23, т. 1).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року скасовано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 травня 2013 року та ухвала апеляційного суду Київської області від 17 вересня 2013 року, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а. с. 30-31, т. 1).

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2014 року позовну заяву ОСОБА_11 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним було залишено без розгляду з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (а. с. 24, т. 1).

17 квітня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було укладено договір дарування, відповідно до п. 1 якого ОСОБА_7 передала безоплатно у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,1127 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану по АДРЕСА_1 (а. с. 103, т. 1). Указаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Баландіним В.В. за реєстровим № 765.

23 квітня 2014 року ОСОБА_9 прийняла в дар від ОСОБА_8 на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Баландіним В.В. за реєстровим № 802, земельну ділянку площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а. с. 10-11, т. 2).

Відмовляючи у задоволенні позовів ОСОБА_6 і ОСОБА_9 та задовольняючи позов ОСОБА_11, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходячи із положень ЦК України (435-15) та СК України (2947-14) дійшов висновку про наявність підстав для визнання земельної ділянки площею 0,1127 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_11 та ОСОБА_7 У той же час судом не було встановлено факту отримання ОСОБА_7 письмової та нотаріально посвідченої згоди від ОСОБА_11, як співвласника зазначеної вище земельної ділянки, як це передбачено положеннями ст. 65 СК України та ст. 369 ЦК України, на укладення оспорюваних договорів дарування від 27 грудня 2007 року та від 17 квітня 2014 року, а тому суд визнав ці договори недійсними. Разом із цим суд визнав підставними вимоги ОСОБА_11 щодо витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_9

Однак з таким висновком судів погодитися не можна.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не прийняли до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 16 травня 2012 року у справі № 6-36цс12, у якій скасовуючи рішення попередніх судових інстанцій, Верховний Суд України зазначив про те, що під час розгляду справи суди не звернули уваги на те, що як факт проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, так і належніcть їм майна на праві спільної сумісної власності встановлено тільки рішенням суду - 10 травня 2011 року та що на момент укладення оспорюваного правочину (26 березня 2008 року) єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) була відповідачка. Погодившись із судами попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, суд касаційної інстанції дійшов помилкового та такого, що не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, висновку про те, що проживання позивача та відповідачки однією сім'єю без визначення права власності останнього на зареєстровану за відповідачкою квартиру свідчить про допущення порушення ст. 203 ЦК України у зв'язку з відсутністю письмової згоди не визначеного співвласника.

Крім того, визнаючи земельну ділянку спільною сумісною власністю ОСОБА_11 та ОСОБА_7, суди не звернули уваги на критерії, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, що наведені у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, зокрема, такими критеріями є:

1) час набуття такого майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Отже, оскільки неповнота з'ясування обставин у справі та порушення зазначених норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, то рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.