Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О.,

суддів: Леванчука А.О., Парінової І.К.,

Ситнік О.М., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" про визнання недійсним кредитного договору та договорів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 07 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 22 грудня 2015 року,

У лютому 2015 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ТОВ "КБ "Надра") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що 31 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 125 000 доларів США зі сплатою 14,4 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення до 17 жовтня 2022 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору того ж дня між ПАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого остання зобов'язалася відповідати солідарно з боржником за належне виконання умов кредитного договору. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань станом на 09 січня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 120 941 доларів 79 центів США, яку позивач просив суд стягнути на свою користь.

У березні 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому просили суд визнати недійсним кредитний договір від 31 жовтня 2007 року та додаткову угоду до нього від 29 травня 2009 року, договір іпотеки від 31 жовтня 2007 року та договір поруки від 31 жовтня 2007 року, посилаючись на те, що зазначені договори не відповідають вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , оскільки у ньому не міститься орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг з його оформлення (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням), відсутня інформація щодо реальної процентної ставки, значення абсолютного подорожчання кредиту, витрат на юридичне оформлення, страхування, послуги нотаріуса при оформленні договорів. Крім того, договором встановлено жорсткі обов'язки позичальника щодо дотримання строків розрахунків і детально розписано відповідальність за їх порушення, у той час як обов'язки банку та порядок його відповідальності взагалі відсутні. Також, у договорі фактично приховано реальну процентну ставку. Позивачі зазначали, що такими діями банку їх ведемо в оману, що мало наслідком укладення договорів під впливом помилки.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 07 жовтня 2015 року позов ПАТ "КБ "Надра" задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "КБ "Надра" заборгованість за кредитним договором у розмірі 118 050 доларів 14 центів США та пеню у розмірі 45 542 грн 29 коп. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 22 грудня 2015 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 07 жовтня 2015 року змінено в частині суми заборгованості та неустойки, що підлягає стягненню. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "КБ "Надра" заборгованість за кредитним договором у розмірі 117 623 доларів 24 центів США, пеню у розмірі 61 488 грн 05 коп. та штраф у розмірі 9 077 грн 60 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

В касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають, з огляду на наступне.

Судами встановлено, що 31 жовтня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", та ОСОБА_3 було укладено договір № 15/27/МК/2007-840, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит на придбання комерційної нерухомості в сумі 125 000 доларів США зі сплатою 14,4 % річних за користування ним з кінцевим терміном повернення до 17 жовтня 2022 року (а. с. 9, 10).

На забезпечення виконання вказаного кредитного договору того ж дня між відкритим акціонерним товариством "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з умовами якого вона взяла на себе зобов'язання відповідати солідарно з ОСОБА_3 за належне виконання умов кредитного договору.

29 травня 2009 року між вказаними сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, згідно якої кредитний договір викладено в новій редакції (а. с. 15-20).

У зв'язку із неналежним виконанням відповідачами своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 09 січня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 120 941 доларів 79 центів США, з якої: 100 431 доларів 42 США - заборгованість за кредитом, 17 191 доларів 82 центи США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 2 891 доларів 65 центів США - пеня за прострочення сплати кредиту, 426 доларів 90 центів США - штраф (а. с. 6-8).

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник та поручитель належним чином не виконували умов укладених із ПАТ "КБ "Надра" договорів, у зв'язку із чим виникла заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку солідарно з відповідачів.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд дійшов висновку про те, що кредитним договором та додатковою угодою до нього передбачені істотні умови відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України, а отже положення вказаних договорів відповідають вимогам ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів"; крім того, підписавши кредитний договір та тривалий час виконуючи його умови, боржник погодився на викладені у ньому умови.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що при визначенні розміру заборгованості та пені суд першої інстанції неправильно провів перерахунок суми пені, не застосувавши офіційний курс валют станом на день ухвалення рішення, а також помилково включив суму штрафу до заборгованості за кредитом. В іншій частині апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За положеннями ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

За правилами ст. 11, ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе встановлену ст. ст. 15 і 23 цього Закону відповідальність.

Крім того, правовий аналіз положень ч. 5 ст. 11 та ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Також відповідно до п. 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 2007 року № 168 (168-2007-п) , (далі - Правила) банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши, зокрема, перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.

У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року (v015p710-11) у справі № 15-рп/2011 роз'яснено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Такий же висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року в справі № 6-80цс12 та від 25 вересня 2013 року в справі № 6-80ц13, і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України зазначених норм закону не врахував, фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не перевірив, зокрема, чи відповідає спірний кредитний договір вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", чи надавалася позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повна інформація про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту; податковий режим сплати процентів та про державні субсидії або інформацію про те, від кого споживач може одержати такі відомості.

Також, суд не звернув уваги на те, що у кредитному договорі встановлено сплату комісії за управління кредитом, при цьому не зазначено про те, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому апеляційний суд не з'ясував всі складові управління кредитом, не уточнив та не надав оцінки такій складовій сумі як "інші послуги банку", не встановив, чи не призвело це до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3

Крім того, суд першої інстанції не сприяв повному та всебічному розгляду справи відповідно до положень, закріплених у ст. ст. 57- 60, 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, зокрема, належним чином не перевірив наданий банком розрахунок заборгованості за спірним кредитним договором, обмежився лише посиланнями на його обґрунтованість, не перевірив період, за який здійснюється стягнення, з чого складається сума заборгованості, яка стягується, не надав оцінки правильності чи хибності розрахунку заборгованості, наданого позивачем, і власних розрахунків цієї суми не навів; не обговорив питання про можливість призначення у справі судової бухгалтерської експертизи для з'ясування дійсного розміру розрахунків між сторонами за кредитним договором.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на порушення вимог ст. ст. 212, 303, 316 ЦПК України допущених порушень не усунув, належним чином своє рішення не мотивував. У частині вирішення вимог зустрічного позову рішення суду апеляційної інстанції взагалі не містить обґрунтування.

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ також не може погодитися із висновком суду апеляційної інстанції щодо стягнення з позичальника пені, обчисленої у доларах США, із перерахуванням її у національну валюту України, у зв'язку із наступним.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законнимплатіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч. 3 ст. 533 ЦК України).

Такий порядок визначено декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України.

Таким чином, чинне законодавство не передбачає нарахування та стягнення відповідних штрафних санкцій, у зв'язку із чим пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України - гривні.

Також, як суд першої так і апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором (п. п. 4.2, 4.3.1, 4.3.2, кредитного договору) - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-2003цс15, внаслідок чого не визначилися із дійсним обсягом відповідальності відповідачів.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами повністю не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 07 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 22 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.