Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Колодійчука В.М., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, за касаційною скаргою Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 23 грудня 2015 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 02 вересня 2013 року він працював на посаді інструктора-методиста 1 категорії Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України м. Запоріжжя. Наказом від 31 липня 2014 року позивач був звільнений з вказаної посади за власним бажанням, що не відповідає дійсності, оскільки заяву про звільнення за власним бажанням останній не писав.

Враховуючи викладене та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просив поновити його на посаді інструктора-методиста 1 категорії Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України м. Запоріжжя, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 липня 2014 року по день ухвалення рішення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 23 грудня 2015 року, позов задоволено. Поновлено ОСОБА_3 на посаді інструктора-методиста 1 категорії Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі. Стягнуто з Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 35 068,33 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 3 097,50 грн.

У касаційній скарзі Шевченківський районний спортивно-технічний клуб товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_3 не писав заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, а тому у роботодавця не було підстав для його звільнення. Крім того, за правилом ст. 235 КЗпП України наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції повністю погодитись не можна.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.

Вказаним вимогам ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що з 02 вересня 2013 року ОСОБА_3 працював на посаді інструктора-методиста 1 категорії Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України м. Запоріжжя.

Наказом Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі № 51-к від 31 липня 2014 року позивач був звільнений з вказаної посади за власним бажанням, згідно ст. 38 КЗпП України.

В трудовій книжці ОСОБА_3 відсутній запис про його звільнення (а.с. 10-12).

У книзі реєстрації наказів відсутній запис про реєстрацію наказу про звільнення позивача (а.с. 60-64).

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Відповідно до п. 2.2. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (z0110-93) , до трудової книжки вносяться, зокрема, відомості про звільнення.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 18 своєї Постанови від 06 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) "Про практику розгляду судами трудових спорів", при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а відтак і рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно вимог ЦПК України (1618-15) та роз'яснень, викладених у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , рішення суду є законним тоді, коли суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, дослідив усі обставини справи та докази, а також надав їм належну правову оцінку.

Вказані вимоги суд апеляційної інстанції не виконав, в зв'язку із чим не встановив обставини справи в повному обсязі. Зокрема, зазначивши, що заяви про звільнення позивач не писав, що відповідний запис про звільнення позивача в трудовій книжці відсутній, а в матеріалах справи наявні копії двох наказів про звільнення від 31 липня 2014 року із різними номерами (50-К та 51-К), апеляційний суд всупереч вимогам статей 212 - 214, 303 ЦПК України не встановив, чи відбулося звільнення позивача, разом з тим, стягнув на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою доводи апеляційної скарги про те, що з 12 травня 2015 року ОСОБА_3 працює на посаді керівника автокурсів у Запорізькому авіаційному коледжі ім. О.Г. Гончара та залишив без належної оцінки лист вказаного закладу освіти від 09 листопада 2015 року.

Апеляційний суд не надав також належної оцінки доводам апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 звільнений наказом від 30 липня 2014 року, що підтверджується поясненнями директора ОСОБА_4, однак оригінали заяви про звільнення, наказу про звільнення та трудову книжку позивач забрав особисто із сейфу та відмовився повернути для внесення відповідного запису про звільнення до трудової книжки. Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою доводи апеляційної скарги про те, що при звільненні позивачу виплачено матеріальну допомогу, не надав оцінки довідці про середній заробіток (а.с. 65), тобто не з'ясував наявність чи відсутність заборгованості по заробітній платі й не навів в своєму рішенні переконливих обґрунтувань на підтвердження позовних вимог.

За таких обставин, не встановивши належним чином обставини щодо звільнення позивача, вирішення питання щодо нарахування середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу на підставі ст. 235 КЗпП України є передчасним.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, суд апеляційної інстанцій вказаних вимог закону не виконав.

Враховуючи те, що фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, не застосовано норми права, які підлягали до застосування, ухвала апеляційного суду не може вважатись законною і обґрунтованою та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями, 336, 338, 345 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу Шевченківського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України в м. Запоріжжі задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 23 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.